Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Тут Феті зупинився.

— Прощавай, Фродо! — сказав він. — Дарма ти йдеш у той Ліс. Добре, якщо ще сьогодні не вскочиш у халепу. Але хай тобі щастить — і сьогодні, й завжди!

— Якщо попереду нічого гіршого за Праліс немає, мені пощастить, — відповів Фродо. — Скажи Ґандалфові, щоби рушав Східною Дорогою: ми невдовзі на неї повернемось і їхатимемо якомога швидше.

— Прощавай! — загукали вони і зникли з очей Фредеґара в тунелі. Тунель був темний і вологий. Вихід із нього закривали ворота з густих металевих ґрат. Мері зіскочив на землю й відімкнув ворота, а коли всі пройшли — захряснув. Замок зловісно клацнув.

— Ну от! — сказав Мері. — Ми покинули Шир, а тепер перед нами Праліс.

— А правду про нього розповідають? — спитав Піпін.

— Залежить, що ти маєш на увазі, — відповів Мері. — Якщо ти про всілякі жахи, якими Феті лякали в дитинстві: про ґоблінів, вовків тощо — то навряд. Принаймні я в них не вірю. Але Праліс справді дивний. Усе в ньому набагато живіше, настороженіше, так би мовити, — не те, що в Ширі. І дерева не люблять чужих. Стежать за всіма. Зазвичай тим усе і закінчується, поки день. Буває, хтось найменш приязний скине гілку чи коренем перечепить, чи обів'є плющем. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі речі. Я був тут після сутінків лише раз чи два, і то лише біля Живоплоту. Мені здалось, усі дерева перешіптувались, обмінювалися новинами та плітками якоюсь незрозумілою мовою, а гілля розгойдувалося без вітру. Кажуть, ці дерева навіть рухаються, можуть обступити чужинця, оточити. Колись вони навіть напали на Живопліт: узяли і просто вросли поруч і перевісилися через нього. Та гобіти вирубали сотні дерев і розклали величезне багаття у Пралісі, випаливши широку смугу вздовж Живоплоту. Після того дерева відійшли, та дуже озлобилися. На місці того вогнища все ще видно широку галявину тут неподалік.

— Чи лише дерева загрожують нам? — допитувався Піпін.

— У нетрях Пралісу та за ним живуть усілякі чудовиська, — сказав Мері, — принаймні так розповідають, хоча сам я ніколи їх не бачив. Але щось таки протоптує стежки. Тут завжди на них можна натрапити, хоча вони з часом якось дивно зміщуються і змінюють керунки. Неподалік від тунелю є чи принаймні тривалий час був початок доволі широкої стежки, що веде до Випаленої Галяви, а далі — й на північний схід, приблизно туди, куди нам потрібно.

Гобіти перетинали широку балку. З протилежного боку від тунелю ледь помітна стежка бігла вгору до Пралісу, за сто з лишком ярдів од Живоплоту; але щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, вони ледве розгледіли темну смугу Живоплоту крізь густі стовбури дерев. А попереду — знову тільки стовбури розмаїтих розмірів і форм: прямі, криві, покручені, похилі, товсті, тонкі, гладкі, вузлуваті, гіллясті, — й усі порослі зеленим або сірим лишайником і слизькими, кошлатими наростами.

Тільки Мері виглядав життєрадісним.

— Ти б ішов попереду і шукав ту стежину, — порадив йому Фродо. — І дивися, не загуби нас і не забувай, із якого боку Живопліт!

Вони пробиралися поміж деревами, а поні тяглися поряд, обережно обминаючи покручене та переплетене коріння. Підліску не було. Місцевість поступово підвищувалась, і чим далі, тим вищим, темнішим і густішим ставав ліс. Не чути було жодного звуку, лише вряди-годи з незрушного листя скрапувала волога. Гілля не ворушилось, але у гобітів виникло неприємне відчуття, що за ними постійно стежать і неприязнь лісу поступово переходить у ворожість. Таке відчуття наростало, аж вони почали поглядати вгору й озиратися, мовби очікуючи несподіваного удару.

Жодних ознак стежки не було, і дерева, здавалося, постійно заступали їм шлях. Нарешті Піпін відчув, що вже не витримує, і раптом закричав.

— Ой! Ой! Я нічого поганого не робитиму. Тільки пропустіть мене! Інші гобіти злякано завмерли, та крик прозвучав глухо, наче з-під важкої завіси — ні луни, ні відгомону; тільки ліс немовби зімкнувся тісніше і ще більше насторожився.

— На твоєму місці я не репетував би, — сказав Мері. — Від цього ніякої користі, лише шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони хоч якусь дорогу і чи взагалі він правильно зробив, що завів друзів у цей гидкий ліс. Мері озирався на всі боки і, здавалось, уже не знав, куди йти. Піпін це помітив.

— Ну, і швидко ж ти заблукав, — кинув він.

Але в цей момент Мері з полегкістю присвиснув і показав рукою вперед.

— Ну-ну! — сказав він. — Дерева справді розступаються. Ось там попереду Випалена Галява (так мені здається), але стежка до неї кудись поділася!