Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Он там, за рікою, один із моїх вартових, — сказав Галдір, — хоча ви його і не бачите.

Він неголосно свиснув птахом, і з молодого гаю виступив ельф, одягнутий у сіре, та з відкинутим каптуром; волосся його золотом сяяло у вранішньому сонці. Галдір спритно перекинув через річку моток сірої мотузки, а той упіймав і прив'язав її кінець до дерева понад берегом.

— Келебрант тут уже великий, як бачите, — сказав Галдір, — течія швидка та глибока, вода крижана. Тут, далеко на півночі, ми не заходимо у воду без крайньої потреби. А в нинішні часи неспокою мостів ми не будуємо. Переходимо ж ось так! Дивіться!

Він прив'язав свій кінець мотузки до дерева, а потім легко пробіг нею, туди і назад, немов по доріжці.

— Я пройду по ній, — сказав Леґолас, — але у моїх друзів нема такого хисту. Невже їм доведеться перепливати?

— Ні! — вигукнув Галдір. — У нас є ще дві мотузки. Прив'яжемо їх над цією, одну на рівні плеча, а другу — посередині, і, тримаючись за них, чужинці зможуть пройти, лише обережно.

Коли нап'яли цей хисткий міст, Загін переправився — одні невпевнено та повільно, другі — швидко. З-поміж гобітів найкращим виявився Піпін, бо ступав упевнено і легко перебіг міст, тримаючись лише однією рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, міцно вхопившись за мотузку і втупившись у піняву водоверть, ніби то була гірська безодня. Благополучно перетнувши ріку, він зітхнув полегшено.

— «Вік живи — вік учись!» — казав мій Дідусь. Хоч і мав на увазі садівництво, а не ночівлю на сідалі чи повзання павуком. Навіть мій дядько Енді ніколи не викидав таких коників!

Коли нарешті весь Загін зібрався на східному березі Срібної Жили, ельфи відв'язали мотузки і згорнули дві з них. Руміл, який залишився на протилежному боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов геть, назад до Німроделі, нести варту.

— Отепер, друзі, — сказав Галдір, — ви ввійшли до Найт-Лорієну, або Клину, як ви його називаєте, бо край цей, мов наконечник списа, лежить між Срібною Жилою та Андуїном Великим. Чужинцям заказано бачити таємниці Найту. Насправді мало кому дозволено навіть ступати сюди.

Як було домовлено, я зав'яжу очі гномові Ґімлі. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимося до наших осель в Еґладілі, в Клині між річками.

Ґімлі це анітрохи не сподобалося.

— Домовлялися без моєї згоди, — обурився він. — Я не піду зі зав'язаними очима, немов якийсь жебрак чи бранець! Я не шпигун. Мій народ ніколи не мав нічого до діла зі слугами Ворога. Ніколи ми не шкодили ельфам. Я не більше здатен зрадити вас, аніж Леґолас чи будь-хто з моїх друзів.

— Я вірю тобі, — відповів Галдір. — Але такий наш закон. Я не владний встановлювати закони і не можу їх зневажати. Я дозволив вам перейти Келебрант — і це вже чимало!

Ґімлі затявся. Він твердо вперся ногами в землю і вхопився за сокиру:

— Я піду вільно або повернуся назад, до свого краю, де всім відомо, що я дотримую слова, навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях.

— Ти не можеш повернутися, — суворо мовив Галдір. — Коли ти зайшов аж сюди, то мусиш постати перед Володарями Лорієну.

Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знову переправитися через річки, і позаду тебе стоїть таємна варта, яку тобі не обминути. Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.

Ґімлі витяг сокиру з-за пояса. Галдір і його друг нап'яли луки.

— Чума на голову твердолобим гномам! — вигукнув Леґолас.