Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— А якщо вже я засну, — одізвався Сем, — то буду спати, хоч би й звалився. І чим менше слів, тим швидше впаду в сон, якщо ви розумієте, про що я.

Сем уже давно похропував, а Фродо і далі лежав, дивлячись на зірки, що блискотіли у просвітах між тріпотливим листям. Він бачив невиразні сірі силуети двох ельфів, котрі сиділи непорушно, руками обхопивши коліна, і пошепки розмовляли. Третій пішов чатувати на одній із нижніх гілок. Нарешті, заколисаний вітром у гіллі та ніжним дзюрчанням водоспаду Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леґоласа.

Пізно вночі він прокинувся. Решта гобітів спала. Ельфи кудись поділися. Крізь листя ледве просвічував рогатий Місяць. Вітер ущух. Десь неподалік почулися хрипкий сміх і тупіт багатьох ніг. Дзенькнув метал. Звуки поволі стихли, віддаляючись на південь, углиб лісу.

Раптом в отворі посеред помосту з'явилася голова. Фродо з переляку підскочив і побачив, що то ельф у сірому каптурі. Той дивився на гобітів.

— Що там таке? — спитав Фродо.

— Ірч! — прошепотів ельф і закинув на поміст згорнуту мотузкову драбину.

— Орки! — повторив Фродо. — Що вони роблять? Але ельф уже зник.

Знов усе завмерло. Не шелестіло листя, і навіть водоспад немовби притих. Фродо сидів і тремтів під своїми ковдрами. Він радів, що їх не схопили там, унизу; та дерева вже не здавалися йому аж надто надійним захистом. Подейкували, що в орків нюх гострий, як у собак, і що по деревах вони лазять. Він витяг Жало: клинок спалахнув блакитним вогнем, але потому поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не покинуло Фродо, а навпаки ще загострилося. Він підвівся, підповз до отвору і визирнув униз. Він був майже певен, що ген унизу під деревом щось тихо скрадалося.

Не ельфи, бо лісовий народ рухається зовсім безшумно. Він учув, як щось принюхується, а потім наче шкребеться по корі дерева. Затамувавши подих, Фродо вдивлявся в темряву.

Щось повільно дряпалося нагору, а дихало з присвистом, мов крізь зціплені зуби. А тоді просто біля стовбура Фродо побачив двоє блідих очей. Не кліпаючи, вони дивились угору. А потім відвернулись, і неясна тінь ковзнула вздовж стовбура та зникла.

Тут же на дерево спритно, по гілках, вискочив Галдір.

— Там повзало щось, чого я зроду не бачив, — сказав він. — Це не орк. Утекло, щойно я торкнувся дерева — видно, було насторожі. І здається, добре лазить по деревах, інакше би я подумав, що це був один із ваших, із гобітів.

Я не стріляв, бо не хотів здіймати галасу: битися ми не зможемо. Нещодавно тут пройшов великий загін орків. Вони переправилися через Німродель — прокляття на ті огидні лапи, що забруднили світлу воду! — й пішли старою дорогою понад річкою. Мабуть, учули якийсь запах і обнишпорювали ґрунт у тому місці, де ви зупинялися. Троє нас не встояло би супроти сотні, тому ми пішли вперед, перегукуючись удаваними голосами та заманюючи орків углиб лісу.

Орофін поспіхом рушив до наших осель попередити народ. Тепер жоден орк не вийде з Лорієну. І вже до наступного вечора на північному кордоні буде поставлено потайну варту. Але на світанні ви маєте вирушити в дорогу.

На сході розвиднялося. Дедалі ясніше світло сочилося крізь жовте листя мелорну, і гобітам здавалося, ніби це сходить сонце прохолодного літнього ранку. Бліде небо визирало з-поміж розгойданого гілля. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної Жили, схожу на море червонавого золота, що легко хвилювалося під бризом.

Було ще зовсім рано і холодно, коли Загін знову вирушив, цього разу під проводом Галдіра та його брата Руміла.

— Прощавай, мила Німродель! — вигукнув Леґолас.

Фродо озирнувся і помітив проблиск білої піни серед сірих стовбурів.

— Прощавай! — сказав він і подумав, що вже ніколи не почує гомінкої води, такої чудової, яка відвічно вплітає нескінченні звуки в потік мінливого наспіву.

Вони повернулися до стежки, яка і далі вела західним берегом Срібної Жили, і якийсь час ішли стежкою на південь. На землі виднілися сліди орчих ніг. Але невдовзі Галдір звернув у гущавину і зупинився на березі в затінку дерев.