Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Якщо можна, я ще дам пораду, — сказав Боромир. — Я народився в тіні Білих Гір і дещо знаю про високогірні походи.

Перед тим, як ми спустимося на протилежний бік, нам дошкулятиме лютий мороз. Якщо ми навіть промерзнемо до смерті, це не допоможе нам стати менш помітними. Тут іще ростуть якісь дерева та кущі, тож нехай кожен візьме в'язку хмизу, скільки зможе нести.

— А Біл візьме трохи більше, так, хлопчику? — сказав Сем. Поні глянув на нього сумовито.

— Гаразд, — погодився Ґандалф. — Але ми використаємо цей хмиз, лише коли доведеться вибирати між вогнем і смертю.

Загін рушив знову, і то з доброю швидкістю; але невдовзі підйом став крутий і важкий. Дорога звивалась і дерлася нагору, а подекуди майже зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами швидко споночіло. Між скелями завивав сильний вітер. Опівночі вони вибралися десь до середини великих гір. Вузька стежина тепер завертала ліворуч повз стрімку скелясту стіну, над якою нависали, невидимі в темряві, понурі схили Карадрасу; праворуч безоднею темряви зяяло глибоке провалля.

Із зусиллями вони подолали крутосхил і зупинилися на мить на вершині. Фродо відчув, як його обличчя щось легко торкнулося. Він витягнув руку і побачив у себе на рукаві бліді плями білого лапатого снігу.

Рушили далі. Та невдовзі сніг пішов густий, захоплюючи весь простір, заліплюючи очі. Фродо ледве бачив темні зігнуті постаті Ґандалфа й Араґорна за якісь два кроки попереду.

— Мені це зовсім не подобається, — пихтів Сем позаду. — Приємно, коли падає сніг ясного ранку, а ти лежиш у ліжку. Краще би ця хмара пішла до Гобітона! Народ би втішився.

За винятком високих вересовищ Північної Чверті сильні снігопади були рідкістю в Ширі, і їх сприймали як приємну подію та нагоду для веселощів. Жоден старожил (окрім Більбо) не пам'ятав Страшної Зими 1311 року, коли білі вовки вдерлися до Ширу через замерзлу Брендівинну.

Ґандалф зупинився. Сніг товстим шаром укривав його каптур і плечі, а на землі вже сягав кісточок.

— Саме цього я і побоювався, — сказав він. — Що ти на це, Араґорне?

— І я цього боявся, — відповів Араґорн, — але менше, ніж іншого. Я знав, що є ризик снігопаду, хоча тут, на півдні, він рідко буває такий густий, хіба що високо в горах. Але зараз ми ще не високо; ми все ще далеко внизу, де стежки зазвичай чисті впродовж усієї зими.

— А може, це витівки Ворога, — сказав Боромир. — У нас кажуть, що він може керувати грозами в Похмурих Горах на кордонах Мордору. Він має дивну владу та безліч союзників.

— То довгу руку він мав відростити, — здивувався Ґімлі, — якщо зміг пригнати сніги з Півночі сюди на нас за три сотні ліг.

— Рука його подовшала, — мовив Ґандалф.

Поки вони відпочивали, вітер ущух, і сніг майже припинився. Рушили далі, та за якихось двісті кроків буря знову здійнялася з новою силою. Завивав вітер, і снігопад перетворився на сліпучу хуртовину. Невдовзі навіть Боромирові йти стало важко. Гобіти, зігнуті майже навпіл, тягнулися поряд зі своїми вищими товаришами, та стало зрозуміло, що далеко вони не зайдуть, якщо хуртовина не вщухне. Ноги у Фродо налилися свинцем. Піпін волочився позаду. Навіть Ґімлі, який уже витривалий гном, бурчав, ледве пробираючись уперед.

Загін раптом зупинився, мовби змовившись, без жодного слова. У довколишній темряві пролунали моторошні звуки. Можливо, це були тільки пустощі вітру у тріщинах і виїмках скелястої стіни, та здавалося, що хтось пронизливо кричить і дико, з підвиванням, сміється. Згори покотилося каміння, зі свистом пролітаючи над головами та розколюючись на стежці. Раз у раз із невидимої височини скочувався з глухим гуркотом величезний валун.

— Сьогодні далі йти ми не можемо, — сказав Боромир. — Хай хто хоче називає це вітром, але я чую зловісні голоси, й ці каміння цілять у нас.

— А я таки назву це вітром, — сказав Араґорн. — Але не обов'язково те, що ти говориш — неправда. У світі багато злих сил, неприязних до тих, хто ходить на двох, і все ж вони не служать Сауронові, а мають власну мету. Деякі з'явилися на світ раніше за нього.

— Карадрас був названий Жорстоким і здавна мав злу славу, — сказав Ґімлі, — ще коли про Саурона і чутки не було в цих землях.