Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Сніг вщухає, — мовив він, — і вітер послабшав.

Фродо втомлено спостерігав, як лапатий сніг падає з темряви і на мить висвітлюється в сяйві вмираючого вогню; та ще довго він не помічав, аби сніг послаблювався. Тоді раптово, коли його знову похилило на сон, він помітив, що вітер і справді спав, а сніжинки побільшали і падали все рідше. Тьмяний світанок дуже повільно світлішав. Нарешті сніг припинився цілком.

Дедалі яснішаючи, світло відкрило мовчазний засніжений світ. Нижче від їхнього прихистку громадилися білі кучугури, замети, безформні нарости, приховуючи протоптану стежину; а височини вгорі ховались у великих хмарах, які все ще загрожували снігопадом.

Ґімлі поглянув угору і похитав головою.

— Карадрас нас не вибачив, — сказав він. — Як тільки рушимо, він знову сипне на нас снігом. Чим швидше повернемося назад, тим краще.

Усі з цим погодилися, та відступати було нелегко, якщо не неможливо. За якихось кілька кроків од вогнища снігу навалило вище від голів гобітів; місцями попід стіною вітер намів величезні кучугури.

— Якби Ґандалф пішов попереду з патерицею, то протопив би вам стежку, — сказав Леґолас. Хурделиця мало потурбувала його, і лише він із усього Загону не засмутився.

— Якби ельфи вміли літати понад горами, то ти привів би нам Сонце і порятував би нас, — відповів Ґандалф. — Але мені потрібен якийсь матеріал. Сніг просто так не горить.

— Що ж, — сказав Боромир, — за дурною головою і ногам нема спокою, кажуть у нас. Тепер найсильніший має прокладати дорогу. Дивіться! Хоч усе завалено снігом, наша стежка, якою ми піднімалися, завернула ось там за виступом скелі. Саме там сніг уперше став нас замітати. Якщо ми дійдемо до того місця, то нижче має полегшати. Гадаю, це якихось двісті кроків звідси.

— То спробуймо прокласти туди дорогу, ти і я! — сказав Араґорн. Леґолас якийсь час спостерігав за ними з усмішкою на вустах, а тоді повернувся до інших.

— Найсильніший нехай прокладає дорогу, кажете? А я кажу так: нехай плугатар оре, видра — плаває, а бігати по траві, по листю чи по снігу пошліть ельфа.

З цими словах він спритно вискочив на замет, і Фродо раптом помітив, мовби вперше, хоча давно це знав, що ельф був без чобіт, а лише в легких черевиках, як завжди, і його ноги залишали на снігу ледь помітні сліди.

— Прощавайте! — сказав він Ґандалфові. — Я пішов по Сонце!

Прожогом, ніби бігун по твердім ґрунті, кинувся він униз стежиною, швидко перегнав людей, махнувши їм рукою, і зник за скелястим рогом.

Решта Загону чекала, збившись у купу і спостерігаючи, як Боромир із Араґорном віддалялися, зменшуючись до чорних цяток на білизні. Врешті, вони також зникли з очей. Час тягнувся довго. Хмари опустилися нижче, і знову закружляли сніжинки.

Минуло близько години, хоча здавалося, що більше, аж тут нарешті з'явився Леґолас. Тієї ж миті за ним із-за рогу вийшли Боромир із Араґорном і стали підніматися схилом угору.

— Ну! — вигукнув Леґолас, відбігаючи, — Сонця я не привів. Воно прогулюється блакитними луками на Півдні, і цей невеличкий віночок снігу на горбику Багряного Рогу анітрохи його не турбує. Та я приніс промінь доброї надії для тих, хто приречений ходити пішки. Там, за рогом, є найбільша кучугура снігу, в якій наші сильні чоловіки мало не втонули. Вони впали у відчай, але я повернувся і сказав, що та кучугура трохи товстіша за стіну. А по той бік снігу відразу меншає, а ще далі він лежить тонким покривалом, так що навіть гобіти лише змерзнуть у пальці.

— Ага, те, що я казав, — буркнув Ґімлі. — Це не звичайна хурделиця. Це зла воля Карадрасу. Він не любить ельфів і гномів, і цю кучугуру нанесло, щоби відрізати нам відхід.

— Але, на щастя, Карадрас забув, що з вами є люди, — сказав Боромир, який саме підходив. — І люди безстрашні, так би мовити. Хоча звичайні робітники з лопатами впоралися би ліпше, все-таки ми проклали прохід через кучугуру; і за це всі, хто не вміє бігати так легко, як Леґолас, мають бути нам вдячні.

— Ви пробилися через сніг, але як же пройдемо ми? — запитав Піпін, озвучуючи думку всіх гобітів.