Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Загін не взяв зі собою багато зброї, бо розрахунок був на таємничість, а не на битву. Араґорн мав тільки Андуріл і вбрання — вицвіле брунатно-зелене, — звичне для слідопитів пущі. У Боромира був довгий меч, подібний на Андуріл, але не такий старовинний, а також щит і бойовий ріг.

— Голосно і чисто лунає він у гірських долинах, — сказав він, — і тоді нехай утікають вороги Ґондору! — Він приклав ріг до вуст і засурмив, і луна розійшлася поміж горами, й усі, хто почув її в Рівендолі, скочили на ноги.

— Надалі будь обережніший із цим рогом, Боромире, — мовив Елронд, — засурмиш, коли станеш на кордоні своєї землі або опинишся в найбільшій небезпеці.

— Розумію, — сказав Боромир. — Але я завжди починаю похід бойовим закликом, і хоча нас чекає дорога в сутінках, я не буду скрадатися, як злодій уночі.

Лише гном Ґімлі одягнув коротку крицеву кольчугу, бо гноми не переймаються вагою; а за пояс він заклав сокиру зі широким лезом. У Леґоласа були лук і сагайдак зі стрілами, а на поясі — довгий білий кинджал. Наймолодші гобіти мали мечі, добуті з могильника; Фро-до взяв лише Жало, а його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Ґандалф ніс свою патерицю, а на поясі мав ельфійський меч Ґламдрінґ, пару до Оркріста, що тепер лежав на грудях Торіна під Самітною Горою.

Елронд забезпечив усіх теплим одягом — куртками та плащами, підбитими хутром. Запас харчів, одяг, ковдри й інше спорядження завантажили на поні — ту саму бідолашну скотинку, яку привели з Брі.

Перебування в Рівендолі спричинило чудесну зміну: поні став гладкий і наче помолодшав. Аби взяти його зі собою, наполягав Сем, стверджуючи, що Біл (так він його назвав) тужитиме, якщо залишиться тут.

— Ця тварина вже майже вміє говорити, — сказав він, — і заговорила би, якби ми тут пожили ще довше. Він подивився на мене так промовисто, мовби сказав, як Піпін: «Якщо ви не візьмете мене зі собою, Семе, я сам побіжу слідом».

Отож Біл ішов із ними як ваговоз, однак він єдиний із усього Загону не сумував.

Попрощались у великій кімнаті біля каміну, і тепер чекали тільки па Ґандалфа, який затримався в домі. Світло від каміна виблискувало крізь прочинені двері, і м'які вогні миготіли у багатьох вікнах. Більбо, загорнутий у плащ, мовчки стояв на порозі біля Фродо. Араґорн сидів, схиливши голову на коліна; тільки Елронд усвідомлював вагомість цієї миті. Усі інші здавалися просто темними постатями в темряві.

Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби і похмуро вдивляючись у пітьму, де ревіла та перекочувала каміння ріка; його жадання пригод було на найнижчій позначці.

— Біле, мій хлопчику, — сказав він, — ти не мусиш іти з нами. Ти міг би зостатися тут і їв би найкраще сіно, аж до нової травички.

Біл помахав хвостом і нічого не відповів.

Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, чим її набив, перевіряючи, чи не забув чогось: найбільший скарб — кухарський посуд; і коробочка солі, яку завжди носив зі собою та наповнював при нагоді; добрий запас тютюну (але далеко не достатній, запевняю); трут і кресало; вовняні шкарпетки; білизна; різноманітні дрібні речі його господаря, які забув Фродо, а Сем спакував і вийме їх із тріумфом, коли знадобляться. Він про все подбав.

— Мотузка! — пробурмотів він. — Нема мотузки! А лише вчора ввечері нагадував собі: «Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, то обов'язково буде потрібна». Ну, то буде потрібна. Зараз нема де взяти.

Цієї миті Елронд вийшов разом із Ґандалфом і прикликав Загін до себе.

— Ось моє останнє слово, — мовив він стиха. — Персненосець вирушає на пошуки Фатум-гори. Тільки на нього покладається обов'язок: ані не викидати Персня, ні не віддавати слугам Ворога чи навіть передавати на якийсь час нікому, крім членів Загону і Ради, та й то лише в разі нагальної потреби. Інші йдуть разом із ним за власним бажанням, аби допомогти йому в дорозі. Ви можете затримуватися, повертатися, звертати на іншу дорогу, залежно від обставин. Чим далі ви зайдете, тим складніше буде відступати; однак жодна присяга чи зобов'язання не примушують вас іти далі, ніж ви забажаєте. Бо ви ще не знаєте сили ваших сердець і не можете передбачити, з чим зустрінетеся на своєму шляху.

— Тільки зрадник прощається, коли дорога темнішає, — сказав Ґімлі.

— Мабуть, — відповів Елронд, — але той, хто не бачив сутінків, нехай не присягає, що помандрує в ніч.

— Але слово присяги може зміцнити непевне серце, — заперечив Ґімлі.