Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Дуже просто! — відповів Боромир. — Я втомлений, але ще маю силу, Араґорн — також. Ми понесемо дрібнолюдиків. Інші, без сумніву, пройдуть самі. Ходімо, друже Переґріне! Почнемо з тебе.

Він підняв гобіта.

— Чіпляйся за плечі! Мені ще будуть потрібні руки, — сказав він і подався вперед.

Слідом Араґорн поніс Мері. Піпін захоплювався силою Араґорна, дивлячись на прохід, прокладений лише з допомогою його великих кінцівок. Навіть зараз, із таким тягарем, він розширював дорогу для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг на боки.

Нарешті вони дійшли до великої кучугури. Вона несподівано перетинала гірську стежину навскісною стіною, а її гребінь, гострий, мов обрізаний ножем, здіймався на два зрости Боромира; та всередині був прохід, мов перекинутий міст. На тому боці Мері та Піпіна спустили на землю, і там вони з Леґоласом чекали на решту Загону.

Невдовзі Боромир повернувся зі Семом. Позаду вузькою, але тепер добре втоптаною стежкою ішов Ґандалф, ведучи за собою навантаженого Біла, на якому верхи сидів Ґімлі. Останній ішов Араґорн, несучи Фродо. Ледве вони проминули замет, як із глухим гуркотом униз покотилося каміння зі снігом. Сніговий пил мало не засліпив Загін, що притиснувся до скелі, а коли повітря проясніло, всі побачили, що стежка позаду завалена.

— Годі, годі! — вигукнув Ґімлі. — Ми вже відходимо!

І справді, з цим останнім ударом лють гори, здавалося, вичерпалася, мовби Карадрас угамувався, відбивши нападників, котрі вже не насміляться повернутися. Загроза снігопаду відійшла; хмари розігнало, і день прояснів.

Як і говорив Леґолас, чим нижче, тим менше ставало снігу, тож урешті-решт навіть гобіти змогли йти самі. Невдовзі всі знову стояли на тому самому уступі, де попередньої ночі їх застали перші сніжинки.

Уже цілком розвиднілося. З височини вони подивилися назад, на західні низовини. Ген удалині біля підніжжя гори лежала долина, з якої вони почали своє сходження.

Ноги у Фродо боліли. Він промерз до кісток і зголоднів; при думці про довгий і болісний спуск у нього закрутилася голова. Перед очима попливли чорні цятки. Він протер очі, та чорні цятки не зникли. Ген унизу, та все ж вище від підніжжя, в повітрі кружляли темні цятки.

— Знову птахи! — сказав Араґорн, показуючи рукою.

— Тепер нічого не вдієш, — сказав Ґандалф. — Добрі вони чи лихі, чи взагалі не мають до нас діла, треба негайно спускатися. Не будемо чекати на прихід ночі навіть біля підніжжя Карадрасу!

Холодний вітер дмухав їм услід, коли вони обернулися спинами до Воріт Багряного Рогу й утомлено поплентались униз. Карадрас переміг.

IV. Подорож у пітьмі

Був вечір, і сіре світло знову швидко згасало, коли вони зупинилися на ночівлю. Усі дуже потомилися. Гори огортали густі сутінки, дув холодний вітер. Ґандалф знову пригостив усіх ковтком мірувору з Рівендолу. Коли трохи перекусили, він скликав раду.

— Ми не можемо, звичайно, іти сьогодні вночі, — сказав він. — Штурм Воріт Багряного Рогу нас виснажив, і ми мусимо якийсь час відпочити.

— І куди ж ми підемо потім? — запитав Фродо.

— Наша подорож і наше завдання все ще попереду, — відповів Ґандалф. — Наш вибір — або йти далі, або повертатися до Рівендолу.

Обличчя Піпіна помітно посвітлішало при згадці про повернення до Рівендолу; Мері з Семом із надією підняли очі. Та Араґорн із Боромиром залишилися незворушні. Фродо спохмурнів.