Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Мало важить, хто ворог, якщо ми не здатні відбити його напад, — зазначив Ґандалф.

— Що ж ми можемо зробити? — жалюгідно вигукнув Піпін. — Він притулився до Мері та Фродо, тремтячи.

— Або зупинитись, або повернути назад, — сказав Ґандалф. — Іти далі не можна. Трохи вище, якщо я добре пам'ятаю, ця стежка відходить від кручі до широкої неглибокої западини внизу довгого укосу з твердої породи. Там не сховатися ні від снігу чи каміння, ні від будь-чого іншого.

— Але і повертатися не можна, поки лютує хурделиця, — сказав Араґорн. — По дорозі сюди ми не натрапили на краще укриття, ніж ця скеляста стіна, під якою ми зараз.

— Укриття! — пробурмотів Сем. — Якщо це — укриття, тоді стіна без даху — будинок.

Тепер Загін скупчився якомога ближче до кручі. Унизу вона була трохи похилена у бік півдня, тож Загін сподівався бодай на якийсь прихисток від північного вітру та каміння, що падало згори. Але пориви вітру вихором налітали зусібіч, і сніг валив щоразу густішими хмарами.

Вони збилися тісним гуртом, притулившись спинами до стіни. Поні Біл терпляче, але пригнічено, стояв попереду гобітів і трохи їх затуляв; але невдовзі снігу намело вище від його колін, а кучугури і далі зростали. Якби не вищі товариші, гобітів незабаром би цілком засипало снігом.

На Фродо напала сонливість; він швидко поринав у теплий і туманний сон. Йому здалося, що вогонь зігріває його ноги, а з тіней по той бік каміна він чує голос Більбо. «Я не дуже високої думки про твій щоденник, — мовляв той. — Хурделиця на дванадцяте січня: не варто було повертатися заради її опису!» «Але я хотів відпочити і поспати, Більбо», — відповів Фродо з зусиллям, відчувши, що його трусить, і він із болем повернувся до дійсності. Боромир підняв його, витягнувши зі снігового гнізда.

— Дрібнолюдики так загинуть, Ґандалфе, — сказав Боромир. — Нема сенсу чекати, поки сніг засипле нас із головами.

— Дай їм оцього, — сказав Ґандалф, понишпоривши у своїй торбі й вийнявши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це дорогоцінний мірувор, трунок із Імладрісу. Подарунок Елронда на прощання. Передай по колу!

Ковтнувши теплого та духмяного напою, Фродо відразу відчув приплив свіжих сил, і важка сонливість відступила. Товариші також пожвавилися, до всіх повернулися надія та бадьорість. Але сніг не вщухав. Він кружляв довкола них щоразу густіший, а вітер завивав усе голосніше.

— А чи не розкласти нам багаття? — раптом запропонував Боромир. — Схоже, зараз і доводиться вибирати між вогнем і смертю, Ґандалфе. Коли нас укриє снігом, то ми, певна річ, заховаємося від усіх неприязних очей, але це нам не допоможе.

— Розкладай, коли зможеш, — відповів Ґандалф. — Якщо якісь шпигуни витримають таку хурделицю, то вони помітять нас і без вогню.

Та хоч вони і прихопили зі собою хмиз і тріски за порадою Боромира, та все відсиріло, й ні ельфові, ні навіть гному не вистачило вміння розпалити вогонь, та ще й на такому вітрі. Нарешті неохоче взявся до роботи Ґандалф. Піднявши жмут хмизу, він мить потримав його, а тоді владно промовив: «Наур ан едрайт аммен!» — і вдарив патерицею у жмут. Умить вирвався великий зелено-синій сніп полум'я, і дерево запалахкотіло та засичало.

— Якщо тут хтось є, то принаймні я їм відкрився, — сказав він. — Я написав «Тут Ґандалф» знаками, зрозумілими всім від Рівендолу до гирла Андуїну.

Але Загін уже не переймався шпигунами чи неприязними очима. Серця втішило світло вогню. Хмиз радісно палахкотів; і хоча довкола сичав сніг і талі калюжі підбиралися до ніг, Загін радо грів долоні у вогні. І стояли вони так, колом обступивши маленьке танцівливе полум'я. Втомлені та стурбовані обличчя осявало червоне світло; за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз швидко згорав, а сніг усе падав.

Вогонь слабшав, і останню в'язку вкинули в полум'я.

— Ніч минає, — мовив Араґорн. — Скоро вже світанок.

— Якби крізь ті хмари пробилося хоч якесь світло, — сказав Ґімлі. Боромир вийшов із кола і задивився в чорноту.