Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Просто слідопит! — вигукнув Ґандалф. — Мій любий Фродо, слідопити якраз і є останніми з північної гілки Великого Народу, людей із Заходу. Вони допомагали мені не раз; і в майбутньому я потребуватиму їхньої допомоги; ми дійшли до Рівендолу, та Персню тут не місце.

— Я теж так гадаю, — погодився Фродо. — Та досі я думав лише про те, як сюди добратися; сподіваюся, далі йти мені не доведеться. Так приємно просто відпочивати. Я пережив місяць вигнання та пригод, і цього мені більш ніж досить.

Він замовк і заплющив очі. Потім знову заговорив:

— Я тут підраховував, і двадцять четверте жовтня ніяк не виходить. Має бути двадцять перше. Адже до Броду ми добралися двадцятого.

— Ну, ти вже забагато говорив і рахував, — сказав Ґандалф. — Як зараз твої плече та рука?

— Не знаю. Взагалі їх не відчуваю. І це вже покращення, але… — він зробив зусилля, — можу трохи поворушити рукою. Так, вона повертається до життя. Уже не холодна, — додав він, торкнувши правою рукою ліву.

— Чудово! Ти швидко видужуєш. Невдовзі будеш цілком здоровий. Це Елронд тебе вилікував: цілими днями просиджував біля тебе, відколи тебе сюди привезли.

— Днями? — перепитав Фродо.

— Ну, чотири ночі і три дні, якщо бути точним. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, тоді ти і збився з рахунку. Ми жахливо турбувались, і Сем не відходив від тебе ні вдень, ані вночі, хіба що вибігав доповідати нам. Елронд — умілий цілитель, але зброя нашого Ворога смертоносна. Кажучи правду, я мав дуже мало надії; я підозрював, що в закритій рані залишився невеличкий уламок леза. Виявили його тільки минулої ночі. Тоді Елронд вийняв уламок. Той сидів глибоко й уже просувався до серця.

Фродо здригнувся, пригадавши жахливий ніж із надламаним лезом, який розтанув у руках Бурлаки.

— Не тривожся! — сказав Ґандалф. — Того уламка вже немає. Він розтанув. А от гобіти, здається, тануть дуже неохоче. Я знаю багатьох міцних воїнів із Великого Народу, котрих би швидко здолав цей уламок, який ти проносив сімнадцять днів.

— Що вони зі мною зробили? Що ті Вершники хотіли зробити?

— Вони намагалися пронизати твоє серце моргульським ножем, який залишається в рані. Якби їм це вдалося, ти став би подібний на них, тільки слабший і підкорений. Ти став би примарою під владою Темного Володаря; а він мучив би тебе за спробу втримати Перстень, адже немає більшої муки, ніж коли в тебе відберуть Перстень і ти бачиш його на руці Темного Володаря.

— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — тихо вимовив Фродо. — Звісно, я жахливо боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Це диво, що я втік!

— Так, щастя чи доля тобі допомогли, — сказав Ґандалф, — не кажучи вже про хоробрість. Бо серце твоє не зачепили, тільки пронизали плече; і це тому, що ти впирався до останнього. Та все висіло на волосинці, так би мовити. Ти був у найбільшій небезпеці, коли надягав Перстень, бо тоді наполовину опинявся у світі примар, і вони могли тебе знищити. Ти бачив їх, а вони — тебе.

— Я знаю, — мовив Фродо. — Вони такі жахливі на вигляд! Але чому ми всі бачимо їхніх коней?

— Тому що коні — реальні; так само і чорні плащі є справжніми плащами, які вони одягають, аби надати форми своєму небуттю при зустрічі з живими.

— Тоді чому ці чорні коні терплять таких вершників? Усі інші тварини їх жахаються, навіть ельфійський кінь Ґлорфінделя. Собаки скавчать, гуси ґелґочуть…

— Тому що цих коней спеціально вирощують і навчають для служби Темному Володареві Мордору. Не всі його слуги та раби — примари! Є орки і тролі, варґи та вовкулаки; а ще було і далі є багато людей — воїни та королі, котрі живуть під сонцем, а все ж перебувають під його владою. І кількість їх зростає щоденно.

— А Рівенділ із ельфами? Рівенділ у безпеці?