Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Так, це зрозуміло. Ти почав танути, — відповів Ґандалф. — Рана тебе долала. Ще кілька годин — і ми би тобі вже нічим не зарадили. Але ти міцний, мій любий гобіте! Це з'ясувалося ще в могильнику. Ви були на волосок від смерті: можливо, то був найнебезпечніший момент. Шкода, що ти не втримався на Грозовій.

— Ти, здається, вже знаєш чимало. Я нікому про могильник не розповідав. Спочатку було так страшно, а потім подумалося про щось інше… Як ти про це дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Ґандалф, — а мені було не важко прочитати з твоїх думок і пам'яті. Не хвилюйся!

Я щойно сказав «дурниці», та це жарт. Я доброї думки про тебе і про інших. Чималий подвиг — стільки пройти і, попри стільки небезпек, усе-таки зберегти Перстень.

— Нам не вдалося би це без Бурлаки, — сказав Фродо. — Але нам був потрібен ти. Я не знав, що робити без тебе.

— Мене затримали, і це мало не занапастило нас усіх. Утім, я не певен: може, все насправді до кращого.

— Хотів би я знати, що трапилося!

— На все свій час! За наказом Елронда, сьогодні тобі говорити чи хвилюватися про щось не можна.

— Але розмова відвернула би мене від думок і сумнівів, які так утомлюють, — сказав Фродо. — Я вже зовсім прокинувся і хочу багато що з'ясувати. Чому ти затримався? Принаймні це маєш мені пояснити.

— Незабаром почуєш усе, що захочеш, — заспокоїв його Ґандалф. — Як тільки тобі покращає. А зараз скажу тільки, що я потрапив у полон.

— Ти? — скрикнув Фродо.

— Так, я, Ґандалф Сірий, — поважно мовив чарівник. — У світі багато сил, добрих і злих. Деякі — дужчі за мене. З деякими я не мірявся силами. Та мій час уже близько. Володар Морґулу та його Чорні Вершники зробили перший крок. Війна насувається!

— То ти знав про Вершників іще до того, як їх зустрів я?

— Так, знав. І навіть говорив тобі якось про них; бо Чорні Вершники — це Примари Персня, Дев'ять Слуг Володаря Перстенів. Але я не знав, що вони знову з'явились, інакше негайно втік би разом із тобою. Я почув про них лише у червні, коли покинув тебе; але про це згодом. А наразі від лиха нас урятував Араґорн.

— Так, — сказав Фродо, — саме Бурлака нас і порятував. Однак спочатку я його боявся. Сем так і не повірив йому, принаймні аж поки не зустрів Ґлорфінделя.

Ґандалф усміхнувся:

— Про Сема я вже все знаю. Він уже не сумнівається.

— Я радий, — сказав Фродо. — Бо мені дуже сподобався Бурлака. Ну, «сподобався» — не те слово. Він мені дорогий; хоч інколи дивний і похмурий. Насправді часто він нагадує мені тебе. Я і не підозрював, що Великий Народ буває таким. Мені здавалося, що вони… ну, просто великі бовдури: добрі й тупі, як Кремена; або тупі та злобливі, як Біл Папорот. Та це означає, що ми мало знаємо про людей Ширу, хіба тільки про брійців.

— Ти мало знаєш навіть про них, якщо вважаєш Кремену тупим, — відповів Ґандалф. — Він мудрий по-своєму. Думає він менше, ніж говорить, і до того ж, повільніше, однак зуміє вчасно прозирнути крізь цегляну стіну (як кажуть у Брі). Та в Середзем'ї мало залишилося таких, як Араґорн, син Араторна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Ця Війна за Перстень може стати їхнім останнім подвигом.

— Ти справді хочеш сказати, що Бурлака — нащадок старих Королів? — здивувався Фродо. — Я думав, вони давно-зникли. Я думав, він просто слідопит.