Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Так, відколи ти востаннє визирав із дзеркала, ти щось таки та побачив, — сказав він до свого відображення. — Але зараз — на чабану! — Він розправив плечі й засвистів якусь мелодію.

Цієї миті у двері постукали, й увійшов Сем. Він підбіг до Фродо й узяв його за ліву руку, незграбно та сором'язливо. Ніжно її погладив, а тоді зашарівся і поспіхом відвернувся. Привіт, Семе! — сказав Фродо.

— Вона тепла! — мовив Сем. — Тобто ваша рука, пане Фродо. А була така холодна. Слава і хвала! — очі його засяяли, він крутнувся і іатанцював. — Я такий радий, що ви вже на ногах і при тямі, пане! Ґандалф попросив мене подивитися, чи ви готові зійти до всіх, а я думав, що він жартує.

— Я готовий. Ходімо пошукаймо решту Загону!

— Я можу вас провести, пане. Будинок цей дуже великий і дуже особливий. Завжди є щось новеньке, й ніколи не знаєш, що тебе чекає за рогом. А ельфи, пане! Ельфи — всюди! Деякі подібні на королів, грізні та величні; а інші веселі, як діти. А музика, а співи… щоправда, досі я не мав ані часу, ні настрою слухати. Але деякі звичаї цього місця я вже розвідав.

— Я знаю, чим ти займався, Семе, — відповів Фродо, беручи його за руку. — Та сьогодні ти веселитимешся і наслухаєшся досхочу. Ну, ходімо, показуй мені ті закапелки!

Численними коридорами, а потім униз сходами Сем вивів Фродо в сад на високому крутому березі ріки. Їхні друзі сиділи на ґанку зі східного боку будинку. Долину внизу вкрили тіні, та вершини гір осявало сонце. Повітря було тепле. Голосно шуміла вода, і вечір переповнювали тонкі пахощі дерев і квітів, бо в садах Елронда все ще затрималося літо.

— Ура-а! — закричав Піпін, зриваючись на ноги. — Ось наш славний кузен! Дорогу Фродо, Володареві Персня!

— Цить! — шикнув Ґандалф із затінку в кінці ґанку. — Злі створіння в цю долину не заходять; але все одно ми не повинні їх називати. Володар Персня — не Фродо, а господар Темної Вежі Мордору, чия влада знову простягається над світом! Ми сидимо у фортеці. За її стінами гусне темрява.

— Ґандалф часто розказує такі радісні речі, — пробурмотів Піпін. — Він думає, що мене треба тримати в напруженні. Але в цьому місці бути похмурим чи пригніченим якось не вдається. Я чую, що міг би заспівати, якби знав якусь доречну пісню.

— Мені самому хочеться співати, — засміявся Фродо. — Хоча зараз я б охочіше щось поїв і попив!

— Цьому легко зарадити, — сказав Піпін. — Ти як завжди спритний: прокинувся якраз на обід.

— Не просто обід! Бенкет! — вигукнув Мері. — Як тільки Ґандалф повідомив, що ти одужав, почалися приготування.

Не встиг він договорити, як задзвеніли дзвіночки, закликаючи гостей до столу.

У вітальні в домі Елронда було повно народу: переважно ельфи, хоча було й кілька іноплемінників. Елронд, за своїм звичаєм, сидів у великому кріслі наприкінці довгого столу на помості; поруч по один бік сидів Ґлорфіндель, по другий — Ґандалф.

Фродо дивився на них із подивом, бо він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; і коли Ґлорфіндель і навіть Ґандалф, якого Фродо, здається, добре знав, сіли праворуч і ліворуч, то постали в образі гідних і владних повелителів.

Ґандалф на зріст був нижчий за інших двох; але його довгі срібно-сиве волосся та борода, його широкі плечі — все нагадувало про мудрих королів стародавніх легенд. На його постарілому обличчі під великими сніжистими бровами темні очі здавалися вуглинами, здатними несподівано спалахнути.

Ґлорфіндель був високий і стрункий; його волосся виблискувало золотом, а прекрасне молоде та безстрашне обличчя переповнювала радість; проникливі очі сяяли, а голос звучав, як музика; чоло світилося мудрістю, а в руках чулася сила.

Обличчя Елронда віку не виказувало — ні старе, ні молоде — та на ньому відбилася пам'ять про багато подій, радісних і печальних. Волосся його, темне, мов тіні сутінок, прикрашав срібний обруч; очі були сірі, як прозорий вечір, і сяяли вони світлом зірок. Виглядав він поважним, як король, коронований багатьма зимами, але і міцним, як досвідчений воїн у розквіті сил. Він був Володарем Рівендолу, і влада його була над ельфами та людьми.

Посередині столу, навпроти стіни, прикрашеної візерунчастими тканинами, у кріслі під балдахіном сиділа прекрасна панна, риси її обличчя, по-жіночому ніжного, були схожі на Елрондові, і Фродо здогадався, що вона його близька родичка. Юною вона була і водночас — ні. Кіс темного волосся не торкався мороз; білі руки та чисте обличчя були бездоганно гладкі, зорями сяяли блискучі очі, сірі, мов безхмарна ніч; однак була вона по-королівськи велична, і погляд світився розумінням і знанням, які приходять лише з роками. Голову її вінчала шапочка зі срібного мережива, оздобленого дрібними самоцвітами, що виблискували білим; але м'яку сіру сукню прикрашав тільки пояс зі срібного листя.