Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Його власний голос здавався йому тонким і пронизливим. Вершники зупинилися, та сили Бомбадила Фродо не мав. Вороги хрипко та жорстоко зареготали з нього.

— Іди до нас! Іди до нас! — закричали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!

— Повертайте назад! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — закричали вони жахітливими голосами; і тієї ж миті їхній ватаг примусив коня ввійти у воду, а за ним слідом пішли двоє.

— Іменем Елберет і Лутієн Прекрасної, — вимовив Фродо з останнім зусиллям, піднімаючи меча, — не дістанете ні мене, ні Персня!

Тоді ватаг, котрий був на середині Броду, загрозливо припіднявся у стременах і підняв руку. Фродо завмер. Він відчув, як язик прилип до піднебіння і серце застугоніло. Меч розколовся і випав із тремтячих рук. Ельфійський кінь форкнув і став дибки. Перший чорний кінь уже майже вийшов на берег.

І цієї миті заревіла та зашуміла ріка: бурхливі води котили безліч валунів. Крізь імлу Фродо бачив, як ріка внизу збурунилась, і донизу помчала білогрива кіннота хвиль. Біле полум'я мерехтіло на гребенях, і у воді Фродо привиділися білі вершники на білих конях із пінистими гривами. Трьох Вершників, котрі були все ще посередині Броду, відразу перекинуло: вони зникли, раптово поховані під розлюченими валами. Ті, що позаду, з жахом відступили.

Втрачаючи свідомість, Фродо почув крики, і йому здалося, що позаду Вершників, котрі завагалися на березі, він побачив сяйливу постать із білого світла; а за нею бігли невиразні фігурки, вимахуючи смолоскипами, що жаром палахкотіли в сірій імлі, яка опускалася над світом.

Чорні коні, схарапудившись, понесли Вершників просто у стрімкий потік. Їхнє пронизливе іржання тонуло в ревінні ріки, яка відносила їх геть. Тоді Фродо відчув, як падає, а ревіння та сум'яття неначе проковтнули його разом із ворогами. Більше нічого він не бачив і не чув.

КНИГА ДРУГА

I. Багато зустрічей

Фродо прокинувся і виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який усе ще чіпляється за краєчок його пам'яті. А може, він хворів? Але стеля виглядала незвично; пласка і з темними, гарно різьбленими сволоками. Він іще трохи полежав, розглядаючи латки сонця на стіні та прислухаючись до шуму водоспаду.

— Де я, і котра година? — промовив він уголос до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята година ранку, — відповів чийсь голос, — ранку двадцять четвертого жовтня, якщо для тебе це так важливо.

— Ґандалф! — вигукнув Фродо, підводячись. У кріслі біля відчиненого вікна сидів старий чарівник.

— Так, — відповів той, — я тут. І ти, на щастя, також після всіх дурниць, які накоїв у дорозі.

Фродо знову ліг. Йому було надто затишно та спокійно, щоби сперечатися, та й сумнівався він, що виграє суперечку. Він уже геть пробудився і пригадав усе: і їхнє фатальне ходіння «навпростець» через Праліс, і «випадковість» у «Брикливому поні», і його безумне рішення надягти Перстень в улоговині під Грозовою. Він думав про всі ці речі й марно намагався пригадати, як же його занесло до Рівендолу; довгу тишу переривало лише м'яке пахкання Ґандалфової люльки, коли той випускав у вікно білі кільця диму.

— Де Сем? — нарешті запитав Фродо. — А з іншими все гаразд?

— Так, вони живі-здорові, — відповів Ґандалф. — Сем сидів біля тебе, аж поки я не відіслав його перепочити, півгодини тому.

— Що трапилося біля Броду? — знову запитав Фродо. — Все здавалося таким примарним, та і зараз не прояснилося.