Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Том скалічів, вернув домів

І ногу довго ще гоїв;

А троль не вмер, там ще й тепер

Гризе ту кістку, що поцупив.

З трупа! З трупа!

Зад його не заболів,

троль їсть кістку, що поцупив!

— Ну, це для нас усіх попередження! — засміявся Мері. — І добре, що ти вдарив палицею, а не рукою, Бурлако!

— Де ти взяв цю пісню, Семе? — спитав Піпін. — Я ще такої ніколи не чув.

Сем пробурмотів щось незрозуміле.

— У своїй голові, звісно, — сказав Фродо. — У цій подорожі я багато нового дізнаюся про Сема Правонога. Спершу він був змовником, тепер — штукарем. А закінчить він чарівником або… воїном!

— Сподіваюся, що ні, — сказав Сем. — Не хочу бути ні одним, ні другим.

Пополудню вони пішли лісом. Напевно, вони йшли стежкою, якою багато років тому чимчикували Ґандалф, Більбо та гноми. За кілька миль вийшли на високе урвище над Дорогою. У цьому місці Дорога відступала далеко від Сиводжерельної і тепер тулилася до підніжжя пагорбів, звиваючись на схід між лісами та вересовими схилами до Броду й Гір. Неподалік від урвища Бурлака показав на камінь у траві. На ньому, грубо вирізані та стерті негодою, виднілися гномівські руни і таємні знаки.

— Ось тут! — сказав Мері. — Цей камінь має вказувати на місце, де приховане тролівське золото. Цікаво, Фродо, чи багато ще зосталося з частки Більбо?

Фродо глянув на камінь і пошкодував, що Більбо привіз додому набагато небезпечніший скарб, скарб, із яким важко розлучитися.

— Нітрохи не лишилося, — сказав він. — Більбо все роздав. Він говорив мені, що насправді не вважав його своєю власністю, бо ж воно прийшло від грабіжників.

Під довгими тінями раннього вечора на Дорозі було спокійно. Жодного знаку якихось інших мандрівників. Оскільки зараз у них не було іншого виходу, вони злізли вниз берегом і, звернувши наліво, намагалися крокувати якнайшвидше. Невдовзі спина пагорба відрізала світло призахідного сонця. Холодний вітер із далеких гір повіяв назустріч.

Вони вже шукали місце для ночівлі подалі від Дороги, коли почули звук, який повернув у їхні серця несподіваний страх: тупіт копит позаду. Вони озирнулися, та Дорога ховалася за поворотами і закрутами. Вони поквапливо зійшли з битого шляху, видерлися схилом, вкритим густими кущами вересу та чорниці, й заховались у невеликій латці густої ліщини. Виглядаючи з кущів, вони бачили Дорогу, бліду та сіру в сутінках, за якихось тридцять футів унизу. Копита все наближалися, швидко і з легким цок-цок-цок. Тоді, немов підхоплене вітерцем, до мандрівників долинуло ледь чутне, невиразне дзеленчання безлічі дзвоників.

— На Чорного Вершника не схоже! — сказав Фродо, уважно прислухаючись.

Решта гобітів погодилася, сподіваючись, що це так, але все ж підозра їх не покинула. Вони звикли боятися погоні, будь-який звук за спиною здавався ворожим і зловісним. А Бурлака нахилився вперед, пригнувся до землі, приклавши долоню до вуха, і обличчя його засвітилося радістю.