Розділ 5 «Шум кроків»[10]

— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, — розбудіть мене. Я сплю… чи все це відбувається насправді? Чи розуміє цей благословенний хлопчик, що він каже? Він хоче записатися в солдати? Невже нашому війську потрібні діти, такі, як він? Це неподобство! Адже ви з паном лікарем забороните це.

— Ми не можемо, — здушено відказала пані Блайт. — О, Гілберте!

Лікар Блайт підійшов до дружини й ніжно взяв її за руку, дивлячись у милі сірі очі, які лиш одного разу в їхньому житті гляділи на нього з такою мукою й таким благанням, як у цю мить. Обоє згадали той давній день у старім Домі Мрії, коли померла маленька Джойс.

— Енн, ти ж не хотіла би, щоб він лишився… коли всі йдуть… а він уважає, що мусить… ти не хотіла би, щоб наш син повівся, немов слабкодухий егоїст?

— Ні… ні! Але… ох, він наш первісток, Гілберте! Він іще хлопчик! Невдовзі я спробую бути відважною… але зараз не можу. Усе це сталося так раптово. Дай мені час.

Лікар і пані Блайт вийшли з кімнати. Джем пішов… і Волтер також… Ширлі й собі підвівся. Рілла і Сьюзен сиділи одна проти одної самі за порожнім столом. Рілла досі не плакала… вона була надто ошелешена… аж ось уздріла, що Сьюзен плаче — Сьюзен, в очах якої вона ніколи не бачила ні сльозинки.

— О, Сьюзен… невже він піде… насправді? — проказала вона.

— Це… це… це… це дурниці, — мовила Сьюзен, витерла очі, рішучо проковтнула сльози й підвелася. — Я йду мити посуд. Як не крути, а це треба зробити, хай навіть усі кругом подуріли. Не плач, не плач, рибонько. Джем, напевно, поїде, але війна закінчиться, доки він туди ще дістанеться. Краще тримаймося — нам не слід хвилювати твою бідолашну матінку.

— У сьогоднішній «Ентерпрайз» надрукували заяву лорда Кітченера[11] про те, що війна, можливо, триватиме роки зо три, — із сумнівом заперечила Рілла.

— Я не знаю цього лорда Кітченера, — незворушно відрубала Сьюзен, — та, думаю, він і собі помиляється не рідше за інших. Твій батько сказав, що війна триватиме кілька місяців, і я йому вірю більше, аніж якомусь там лордові. Тож мусимо заспокоїтися, зважити на Всевишнього та прибрати в їдальні. Сльози — хіба пусте гаяння часу, та й не розрадять вони нікого, лиш засмутять.

Увечері Джем і Джеррі поїхали до Шарлоттауна, а за два дні повернулися вже у військовій формі. Увесь Глен Святої Марії схвильовано й зацікавлено обговорював новину. Життя в Інглсайді раптом стало тривожне й напружене. Пані Блайт і Нен відважно всміхалися й поводилися бездоганно. Пані Блайт і панна Корнелія вже взялися до організації місцевого осередку Червоного Хреста. Лікар Блайт і пан Мередіт об’єднували чоловіків у Патріотичне товариство. Рілла, після першого потрясіння, відгукнулася на романтичний бік найсвіжіших подій, попри душевний біль. Джем мав такий мужній вигляд у військовій формі. Як чудово було думати про канадських хлопців, які так швидко, безстрашно й несхитно відповіли на поклик вітчизни. Рілла гордо скидала підборіддя поміж інших дівчат, чиї брати не пішли до війська. У щоденнику вона писала:

«За нас обох він йде один,

Бо в батька я — дочка, не син»[12]

і була певна, що каже щиро. Звісно, вона й собі записалася б, якби народилася хлопцем! Вона нітрохи не сумнівалася в цьому; а проте й міркувала, чи не жахливо з її боку радіти, що Волтер не оклигав після хвороби так швидко, як їм би хотілося.

«Я не пережила б, якби Волтер пішов на війну, — писала Рілла. — Я дуже люблю Джема, але Волтер означає для мене більше, ніж будь-хто інший, і я просто померла б, якби він теж записався. Він так змінився цими днями, і майже не розмовляє зі мною. Напевно, теж хотів би вступити до війська, і гнітиться тим, що не може. Він ніде не ходить разом із Джемом та Джеррі — а хлопці ж були нерозлучні. Я ніколи не забуду обличчя Сьюзен, що вперше побачила Джема у формі. Воно затремтіло й викривилось, ніби Сьюзен хотіла заплакати, та вона сказала хіба: „Ти, Джеме, став тепер геть схожий на чоловіка“. Джем засміявся. Він не образився, адже Сьюзен досі бачить у ньому лише дитя.

Удома всі, крім мене, заклопотані. Я теж хотіла б робити щось, проте, здається, для мене немає діла. Мама й Нен постійно працюють, а я тиняюся, наче самотній загублений привид. Але найдужче мені болять усмішки мами й Нен — вони виглядають, наче приклеєні. Мамині очі більш не сміються. У мене відчуття, мовби тепер і я не повинна сміятися… мовби сміх — це ознака зіпсованості. А мені так важко стримуватися, навіть попри те, що Джем записався в солдати. Але й тоді, коли я сміюся, я вже не тішуся, як раніше. Попід звичною машкарою я відчуваю невпинний біль, надто коли часом прокинуся серед ночі. Тоді я плачу, бо мені страшно, що Кітченер правду каже, і війна триватиме кілька років, а Джема… ні, я не напишу цього слова. Якщо напишу, у мене буде таке відчуття, що це неодмінно станеться. Позавчора Нен сказала, що наше життя вже ніколи не буде таке, як колись. Я розсердилася. Ні, все буде так само — коли війна закінчиться, а Джем і Джеррі повернуться. Ми знову будемо тішитися й веселитися, а ці дні минуть, як жахливий сон.

Відтепер найважливіша подія щодня — це прихід листоноші. Тато вихоплює в нього газету — я ніколи не бачила, щоб тато вихоплював щось у когось, — а ми юрмимося довкола й читаємо заголовки, заглядаючи йому через плече. Сьюзен запевняє, що ніколи не вірила й не повірить жодному слову з газет, проте й собі стає на порозі кухні, слухає й іде назад, хитаючи головою. Нині вона весь час сердиться, хоча готує всі Джемові улюблені страви, а вчора навіть не здійняла бучі, побачивши, що Понеділок знов спить на ліжку в кімнаті для гостей, просто на покривалі в яблуневі листочки, дарунку пані Рейчел Лінд. „Один Усевишній знає, де спатиме твій хазяїн найближчими місяцями, сердешне ти безсловесне створіння“, — сказала й виставила його досить лагідно. Утім, Сьюзен так само ненавидить Дока. Вона запевняє, що тої ж миті, як Джем приїхав додому в однострої, той обернувся на Пана Гайда і, як на неї, це промовистий доказ істинної натури цього котиська. Сьюзен — кумедна старенька, але вона таке серденько. Ширлі каже, що вона янгол і чудова куховарка водночас; а проте він — єдиний із нас, кого Сьюзен ніколи не сварить.

Фейт Мередіт — молодчина. Я думаю, вони із Джемом тепер насправді заручені. Очі її так і сяють… але усмішки зболені й вимучені, геть як у мами. Цікаво, чи я всміхалася б так відважно, якби це мій наречений ішов на війну. Боляче навіть тоді, коли йде тільки брат. Пані Мередіт каже, що Брюс ридав усю ніч, як дізнався, що Джем і Джеррі їдуть до війська. А ще він запитав, хто такий Г. X.[13], про якого згадував його батько — чи не Господь Христос? Брюс — дуже миле дитя. Я люблю його, хоч загалом і не пропадаю за дітлахами. А немовлят і зовсім не зношу — хоча, коли я кажу про це вголос, усі ззираються на мене так, наче це — хтозна-яке жахіття. Але ж я не люблю їх, і визнаю це відверто. Я згодна ПОГЛЯНУТИ на чисте гарненьке немовля — хай тільки його тримає хтось інший — але нізащо НЕ ТОРКНУСЯ жодного з них, і вони мені геть нецікаві. Гертруда Олівер каже, що відчуває достоту те саме. (Вона — найчесніша людина, яку я знаю, бо ніколи не прикидається). Вона сказала, що з дітьми їй нудно, аж доки ті навчаються розмовляти. Тоді вони подобаються їй — але не надто. Мама, Нен і Ді обожнюють малюків, а мене вважають дивачкою за те, що я їх не люблю.

Після вечірки на маяку я більше не бачила Кеннета. Він приходив до нас одного разу по поверненні Джема, але мене тоді не було. Мабуть, і не згадав про мене — принаймні мені ніхто нічого не розповідав, а я постановила собі не питати… але й байдуже! Тепер ніщо не має значення для мене — крім того, що Джем записався в солдати й уже через кілька днів поїде до Валкартьє[14]. Мій дорогий старший брат Джем! Я так пишаюся ним!

Мабуть, Кеннет і собі пішов би до війська, якби не хвора нога. Я певна, тут доклало руку Провидіння. Він єдиний син у матері; вона так побивалася б, якби він поїхав. Єдині сини не повинні й думати про те, щоб іти на війну».