Розділ 33 Перемога!

— Нинішня неділя — це винагорода за ту страшну, березневу, — мовила Сьюзен.

— Я думаю, — сказала Гертруда тихо й неквапно, звертаючись тільки до Рілли, — чи не здаватиметься нам життя бляклим і прісним, коли остаточно настане мир? Минулі чотири роки повнилися страхами й болісними сумнівами, жахливими звістками й дивовижними перемогами. Чи не стане тепер для нас повсякденне життя банальним і нецікавим? Як дивно… радісно… і нудно буде не боятися вранішніх телеграм і газет.

— Мабуть, ми боятимемося їх іще якийсь час, — мовила Рілла. — Мир не настане… не зможе настати… ще кілька тижнів. А за ці тижні може статися трагедія. Моя перша радість уже минула. Ми здобули перемогу — та, ох, якою ціною!

— Це не надто висока ціна за свободу, — тихо заперечила Гертруда. — Чи ти вважаєш інакше, Рілло?

— Ні, — прошепотіла Рілла. Подумки вона бачила білий хрест на полі битви у Франції. — Ні… якщо ті з нас, хто житиме, доведуть, що гідні цієї свободи… якщо ми «не зрадимо обітниці».

— Ми не зрадимо обітниці, — відказала Гертруда. Вона підвелася. За столом запала тиша — і в тиші цій Гертруда прочитала Волтерів вірш, славетного «Волинкаря». Коли вона закінчила, пан Мередіт теж підвівся й підняв свій келих.

— Випиймо, — проказав він, — за безмовне військо… за хлопців, які почули мелодію Дударя. Вони поклали «своє сьогодення за наше майбутнє»[107]. Їм належить ця перемога.