Розділ 24 Мері з’являється вчасно

— Ми вже все випробували, — безсило мовила нещасна Сьюзен. — Та це не звичайний круп.

— Ні, це дифтеритний круп, — жваво сказала Мері, хапаючи фартух. — І часу не лишається… але я знаю, що робити. Як я ще мешкала на тім боці затоки, у пані Вайлі, то вмер був син Вілла Крофорда — теж від дифтеритного крупу, хоч його гляділо двоє лікарів. А про це почула стара тітонька Крістіна Мак-Алістер — вона була мене відживила, коли я вмирала від пневмонії… вона знай чудеса творила; жоден лікар і нігтя її був не варт… тепер таких немає, скажу вам по правді — то вона сказала пані Вайлі, що могла би зцілити малого одним давнім засобом, що знає від бабці, і розповіла про нього, а я вже ні словечка не забула. Така в мене пам’ять, видатна — лежить у ній щось та й лежить, аж доки придасться. Сьюзен, є в домі сірка?

Так, у нас була сірка. Сьюзен пішла з Мері в кухню, щоб відшукати її, а я тримала Джимса на руках. Я не мала жодної надії — ані найменшої. Мері Ванс могла собі пишатися й вихвалятися, як завжди, та я не вірила, буцім якийсь цілющий бабусин засіб міг урятувати Джимса. Аж тут вона вернулася. Пов’язала на обличчя клапоть цупкої фланелі, а в руках у неї була кухонна бляшанка для трісок. Тепер там лежало гаряче вугілля.

— Гляди-но, — сказала вона хвальковито. — Я ще ніколи цього не робила, та навіть коли й не поможе — дитя вам однаково вмре.

Вона сипонула ложку сірки на вугілля, схопила Джимса й перевернула обличчям униз над чорним, ядучим димом. Не знаю, чому я не кинулася й не вихопила його в неї з рук. Сьюзен каже, що так судилося Провидінням, і це, очевидно, правда, бо я чомусь була нездатна поворухнутися. Вона й собі дивилася на Мері з порогу, мов заціпеніла. Джимс крутився у великих, дужих, вправних руках Мері — о, так, вона вправна — хрипів і душився… хрипів і душився… я думала, що вона закатрупить малого… а тоді раптом, за кілька хвилин, що здалися мені годиною, він викашляв плівку, яка вбивала його. Мері перевернула Джимса й поклала на спину в колиску. Він був блідий наче мармур, і з карих очей йому рясно лилися сльози, та личко вже не виглядало багряно-синім, і він цілком вільно дихав.

— Хвацько, ге? — весело мовила Мері. — Я й гадки не мала, що з того вийде, але наважилася. Прокіптюжу йому ще горлянку — раз чи двічі, щоб убити всіх мікробів, та бач — тепер він оклигає.

Джимс одразу заснув; то був справжній сон, а не кома, як я боялася спершу. Мері „прокіптюжила“ його ще двічі за ніч, і на ранок горло в нього було чисте, а температура нормальна. Я пересвідчилася в цьому й озирнулася на Мері Ванс. Вона сиділа на канапі й настановляла Сьюзен щодо якоїсь справи, у якій Сьюзен, напевне, тямила в сорок разів краще за Мері. Та мені було байдуже, як вона вихваляється і які вказівки дає іншим. Вона мала право на це — адже Мері зробила те, на що я ніколи не зважилася б, і врятувала Джимса від страхітливої смерті. Тепер не мало значення, що колись вона гнала мене вулицею із сушеною тріскою в руках, не мало значення, що після танців на маяку вона лишила товстий шар гусячого смальцю на моїй романтичній мрії, не мало значення, що вона вважає себе найрозумнішою у світі. Я знала, що вже ніколи не матиму неприязні до Мері Ванс. Я підійшла до неї й поцілувала.

— Чого ти? — здивувалася вона.

— Нічого… просто, Мері… я така тобі вдячна.

— Еге ж, маєш за що подякувати. У вас би вмерло дитя на руках, якби я не нагодилася, — мовила Мері, аж сяючи самовдоволенням. Вона приготувала смачнючий сніданок для мене та Сьюзен і змусила з’їсти його, а тоді ще два дні „ганяла нас, мов телят“, за висловом Сьюзен, аж поки дороги розчистили й вона змогла податися додому. Доти Джимс майже зовсім одужав, і повернувся тато. Він мовчки вислухав нашу оповідь. Зазвичай тато зневажливо ставиться до так званих „бабських забобонів“, тож підсміхнувся й відповів: „Тепер Мері Ванс, очевидно, гадатиме, що я радитимуся з нею в усіх складних випадках“.

Отож Різдво нам випало легше, ніж я боялася; а невдовзі буде Новий рік і ми все ще чекаємо Великого Наступу, що покладе край війні, а Понеділкові вже допікає ревматизм — усе через холодні ночі, але він і собі „тримається“, — і Ширлі безперестанку читає про подвиги асів. О, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, що ти принесеш?»