— Роберт Грант, молодий адвокат із Шарлоттауна. Сподіваюся, що Гертруда буде щаслива. Тяжко їй велося в житті — вона зазнала багато смутку й тепер надзвичайно помислива. Юність її минула, а вона сама в цілім світі. Це кохання здається їй таким благословенням, що вона ледве й годна повірити, буцім усе відбувається навсправжки. Гертруда була у відчаї, коли весілля довелося відкласти, хоч сталося то й не з вини пана Гранта. Виникли певні ускладнення, пов’язані із заповітом його батька — той узимку помер — от він і мусив спершу дати раду всім юридичним труднощам. Але Гертруда вважає це лихим знаком і боїться втратити своє щастя.
— Негоже так прив’язуватись до смертного чоловіка, пані Блайт, дорогенька, — серйозно завважила Сьюзен.
— Пан Грант кохає Гертруду так само, як вона його, Сьюзен. Вона не довіряє не йому, а власній долі. Гертруда має певну цікавість до містики — дехто міг би назвати її забобонною. Вона несхитно вірить власним снам, і хай як ми глузуємо — не можемо переконати її в тім, що сновидіння не мають пророчої сили. Хоча деякі з них… але ні, не хочу, щоб Гілберт почув, що я бодай натякаю на таку єресь. Що сталося, Сьюзен?
Добра служниця зненацька урвала читання здивованим вигуком.
— Слухайте-но, пані Блайт, дорогенька. «Пані Софія Крофорд продала свій будинок у Лобриджі й має намір оселитися в Глені, у своєї небоги, дружини пана Альберта Крофорда». Бігме, це ж моя власна кузина Софія! Ми посварилися ще в дитинстві, через картинку з вінцем із трояндових пуп’янків та написом «Бог є любов», яку нам дали в недільній школі, і відтоді не розмовляли. А тепер вона переїде сюди й житиме через дорогу від нас!
— Доведеться вам забути давню незгоду. Не можна сваритися із сусідами.
— Пані Блайт, дорогенька, то кузина Софія розпочала була сварку, тож хай вона перепрошує, а я, коли це станеться, надіюся виявитись достатньо доброю християнкою й зробити крок назустріч їй. Софія завжди була песимісткою й вічно за чимсь побивалася. Останнього разу, коли я зустріла її, обличчя їй помережала замалим не тисяча зморщок — а все від бідкання й поганих передчуттів. Як вона ридала на похороні першого чоловіка! А тоді не минуло й року, як віддалася знов. Осьде, тут пишуть про нашу недільну службу — кажуть, оздоблення в церкві було прегарне.
— До речі, пан Прайор геть упереджений щодо квітів у церкві, — мовила панна Корнелія. — Відколи той чоловік переїхав до нас із Лобриджа, я знай повторюю, що ми ще здобудемося на величенький клопіт. А вже обирати його церковним старостою — то була помилка й ми всі поплатимося за неї, повірте мені! Я чула, як він казав, буцім, коли дівчата «засмічуватимуть кафедру лабузинням», він покине церкву.
— Наша церква давала собі раду без Місяця з Баками, то, про мене, хай собі йде — ми не заплачемо, — відказала на те Сьюзен.
— Хто це дав йому таке кумедне прізвисько? — озвалася пані Блайт.
— Лобридзькі хлопчаки завжди кликали його так, пані Блайт, дорогенька, — певно, за кругле червоне лице й тьмяно-руді бакенбарди. Утім, вимовляти ці слова в його присутності небезпечно, можете бути певні. Але гірше за бакенбарди, пані Блайт, дорогенька — це те, що він геть дурний і має такі пришелепуваті уявлення. Нині він церковний староста, і, подейкують, став надзвичайно побожним, та я не забула, як двадцять років тому він пас корову на лобридзькім цвинтарі. І згадую я про це щораз, як він молиться на зібранні. От і новини скінчилися, більше нічого важливого в цій газеті нема. До чужинських подій мені байдуже. А хто той ерцгерцог, якого оце застрелили?
— Яке нам діло до того? — знизала плечима панна Корнелія, ще не знаючи, яку страхітливу відповідь на її запитання готує доля. — Там, у балканських краях, завжди хтось когось убиває. Для них то звична річ. А нашим газетам, бігме, не слід друкувати таке неподобство. «Ентерпрайз» надто вже захопилася сенсаційними заголовками. Ну, я мушу йти додому. Ні, Енн, рибонько, і не просіть залишитися на вечерю. Маршал забрав собі в голову, що без мене й вечеряти не варто — хіба не типовий чоловік? На все вам добре. Господи милостивий, що це з вашим котом? Чи в нього судоми?
Саме в цю мить Док єдиним стрибком опинився на килимку, де стояла панна Корнелія, притиснувши вуха, сикнув на неї й прожогом вихопився у вікно.
— Ні, він лише обернувся на Пана Гайда — тож уночі буде злива чи сильний вітер. Док — наш найкращий барометр.
— Добре, що нині він утік надвір, а не вдерся до мене на кухню, — мовила Сьюзен. — Піду-но я готувати вечерю. Коли в домі стільки людей, як тепер в Інглсайді, до столу краще подати загодя.
Розділ 2 «Світанкова роса»[3]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Рілла з Інглсайду» автора Люсі-Мод Монтгомері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1 Гленські «Новини» та інші чутки“ на сторінці 4. Приємного читання.