Розділ 15 Поки день прохолоду навіє

І Волтер вернувся, протяжно зітхаючи. Він звівся на рівні ноги й оглянув долину — прекрасну чашу місячного сяйва, зором і серцем назавжди запам’ятовуючи ввесь її чар: пишний плюмаж сосон проти сріблистого неба, статечну Білу Даму, одвічний танець струмка, вірні Закохані Дерева й виткі звабливі стежки.

— Такою вона снитиметься мені, — мовив він, відвертаючись.

Вони повернулися в Інглсайд. Там уже були пан та пані Мередіт і панна Олівер, яка приїхала з Лобриджа, щоб попрощатися з Волтером. Усі здавалися веселими й жвавими, хоч ніхто не казав про швидке закінчення війни, як тоді, коли Джем їхав на фронт. Вони взагалі не розмовляли про війну… та думали тільки про неї. Аж ось гості й господарі зійшлися довкола фортепіано й заспівали старий урочистий гімн:

— «Наш Боже, світло з давнини,

Надія в час потомний,

Притулок від штормів земних,

Втішання вічним домом».

— Ми всі вертаємося до Бога в ці дні переоцінки наших цінностей, — сказала Гертруда панові Мередіту. — Колись я думала, буцім не вірю в Бога… як у Бога… я думала, що існує тільки безлика Першопричина, яку визнають науковці. Нині я вірю в Нього… мушу вірити… крім Бога, нам більше нема на кого надіятися… покірно, цілковито й беззаперечно.

— «Надія в час потомний» — незмінна вчора, сьогодні й довіку, — тихо промовив пастор. — Коли ми забуваємо Бога… він пам’ятає про нас.

Наступного ранку на гленській станції не тлумилися охочі провести Волтера. Юнаки в одностроях, що від’їздили вранішнім потягом, перетворилися на звичне явище. Окрім Блайтів та Сьюзен, прийшли тільки Мередіти й Мері Ванс, котра тиждень тому з рішучою, непохитною усмішкою вже провела на фронт свого Міллера й тепер уважала себе достеменним знавцем прощань із солдатами.

— Найперше — то треба всміхатися й усе так робити, начеб нічого не відбувається, — напучувала вона мешканців Інглсайду. — Хлопці смерть як не люблять ридань. Міллер велів, щоб я й до станції не підходила, коли буду рюмсати. То я напередодні поплакала, а йому сказала хіба: «Удачі, Міллере! Коли повернешся, я буду та сама, що нині, а коли ні — я завжди пишатимуся, що ти пішов на війну. І гляди мені, не закохайся в якусь француженку». Міллер обіцяв не закохатися, та хтозна, як воно вийде з тими чужоземними потіпахами. Принаймні востаннє він бачив мене усміхненою. Господоньку, мені цілий день аж зуби судомило — так, мовби ту усмішку наділи мені на обличчя й випрасували.

Попри настанови й приклад Мері, пані Блайт, яка всміхалася, коли Джем вирушав на війну, не спромоглася на усмішку, виряджаючи Волтера. Утім, ніхто бодай не заплакав. Понеділок вибрався з буди під дашком на платформі й сів коло Волтерових ніг, енергійно вистукуючи хвостиком щоразу, як Волтер звертався до нього, і довірливо заглядаючи йому в очі, немовби песик прагнув сказати: «Я знаю, ти відшукаєш там Джема й повернеш мені».

— Бувай, старий, — бадьоро мовив Карл Мередіт, коли надійшла мить останніх прощальних слів. — Скажи там хлопцям, хай не журяться — скоро я теж запишуся й прибуду на поміч.

— І я, — коротко підхопив Ширлі, простягаючи братові смагляву долоню. Почувши це, Сьюзен зненацька змінилася на виду.

Уна спокійно потисла Волтерові руку, звернувши до нього задумливий погляд сумних темно-синіх очей. Проте Унині очі завжди здавалися сумними. Волтер схилив красиву чорняву голову в кашкеті й поцілував Уну теплим, дружнім цілунком брата. Досі він ніколи не цілував її, і на одну мить обличчя Уни виявило всі її почуття, та цього ніхто не помітив. Кондуктор вигукнув: «Посадку закінчено!», — усі намагалися здаватися радісними. Волтер звернувся до Рілли; вона взяла його за руки й підвела очі назустріч його погляду. Вона не побачить його, поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть[57], і їй не дано було знати, чи втечуть вони в цьому світі, а чи в прийдешньому.

— Прощавай, — мовила Рілла.

В устах її це слово бриніло не тугою, якої набуло за століття гірких розлук, але ніжністю всіх жінок, що любили й молилися за тих, кого люблять.

— Пиши мені частіше й виховуй Джимса, як заповідав Морган, — відповів Волтер жартома, позаяк серйозні слова пролунали напередодні в Долині Райдуг. Проте в останню мить він узяв її обличчя в долоні й зазирнув глибоко у відважні сестрині очі. — Рілло-моя-Рілло, хай благословить тебе Господь, — мовив він лагідно й ніжно. — Неважко боротися за країну, що має таких дочок.

Поїзд рушив. Волтер махав їм з вагонної сходинки. Рілла була сама; до неї підійшла Уна, і двоє дівчат, що любили його, стояли разом, тримаючи одна одну за холодні руки, доки останній вагон зник з очей за лісистим пагорбом.

Потім Рілла провела годину в Долині Райдуг. Нікому й нічого не розповіла вона про цей час… не описала його ані словом у своєму щоденнику… а коли година минула — подалася додому шити Джимсові льолю. Після обіду Рілла пішла на збори одного з комітетів молодіжного Червоного Хреста, де сухо й по-діловому обговорила поточні справи з дівчатами.