Розділ 10 Ріллині гризоти

Та щойно ми сіли, Ірен узялася гладити мене проти шерсті. Я помітила, як вона зиркнула на мій мішечок для вовни. Усі дівчата розповідали, що Ірен дуже заздрісна, проте я їм не вірила. Тепер я думаю, що вони таки правду казали.

Спершу Ірен кинулася на Джимса — вона вдає, наче обожнює немовлят — вихопила малого з колиски й розцілувала все його личко. Хоча вона добре знає, що я не люблю, коли його так цілують. Це негігієнічно. Тоді, розтрусивши його, аж він запхинькав, Ірен поглянула на мене із бридкою усмішкою, проте сказала єлейним тоном:

— Рілло, дівчинко, не дивися на мене так, наче я трую тобі немовля.

— О ні, звісно, Ірен, — так само єлейно мовила я, — але ти знаєш, у Моргана сказано, що немовлят слід цілувати лише в чоло, щоб не заразити мікробами, і я неухильно додержую цього правила щодо Джимса.

— Господи, невже в мене так багато мікробів? — жалібно відказала Ірен. Я знала, що вона збиткується з мене, і скипіла всередині… та зовні не видно було ні пари, ні булькання. Я несхитно постановила собі не сваритися з Ірен Говард.

Потім вона почала чукикати Джимса. I це попри те, що Морган категорично забороняє чукикати немовлят! Я ніколи не дозволяю іншим робити цього — але Ірен чукикала Джимса й малому негідникові це подобалося! Він усміхнувся — уперше в житті. Йому вже чотири місяці й досі він ніколи ще не всміхався. Навіть мама та Сьюзен ні разу не видобули з нього усмішки, хай як намагалися. Аж ось він усміхається, бо його чукикає Ірен Говард! І це його вдячність!

Мушу визнати, що усмішка цілком перемінила його. На щоках у нього з’явилися гарненькі ямочки, а великі карі очі сяйнули сміхом. А проте я вважаю, що Ірен геть по-дурному зраділа, начеб ті ямочки були витвором її власних рук. Я не поділяла її захвату й уся зосередилася на шитті, тож невдовзі Ірен набридло чукикати Джимса й вона знову вклала його в колиску. Після такої забави він розсердився, заплакав і голосив майже до вечора, хоча, якби Ірен не чіпала його, то й він нікому не заважав би.

Ірен поглянула на нього й запитала, чи часто він так кричить, наче ніколи не чула дитячого крику. Я терпляче пояснила, що, згідно з Морганом, діти й повинні кричати певну кількість хвилин на добу, щоб зміцнювати легені.

— Якщо Джимс не хоче кричати сам, я змушую його покричати щонайменше двадцять хвилин, — мовила я.

— Невже? — відказала Ірен, сміючись так, мовби не повірила мені. Морганів „Догляд за немовлятами“ лежав нагорі, у мене в кімнаті, інакше я враз переконала б її. Потім сказала, що Джимс голомозий — і вона, мовляв, ніколи не бачила, щоб у чотиримісячної дитини було так мало волосся.

Звісно, Джимс не надто кучерявий — принаймні поки що — та Ірен сказала це так, начебто лише я в цьому винна. Я відповіла, що бачила десятки немовлят, так само голомозих, як Джимс, а вона проказала: „О, та певне“, і що зовсім не хотіла образити мене — коли я й не була ображена.

Так тривало цілу годину — Ірен повсякчас пускала мені шпильки. Дівчата розповідали, що вона дуже мстива, коли хтось ненароком скривдить її почуття, але я не хотіла вірити. Я вважала Ірен утіленням досконалості, і мені гірко було споглядати, як вона принижується до такого. Але я стрималася й продовжила шити льолю для бельгійського немовляти.

І тоді Ірен переказала мені найгидкішу, найганебнішу брехню щодо Волтера. Я не зможу… просто не зможу записати тут ці слова. Авжеж, вона сказала, що сама розлютилася, почувши це, та навіть коли так, нащо було розповідати про це мені? Вона просто хотіла дошкулити. І я вибухнула.

— Як ти посміла прийти сюди й повторити такі речі про мого брата? — скрикнула я. — Я ніколи не прощу тобі цього — ніколи! Твій брат не записався до війська, і не має такого наміру!

— Рілло, дівчинко, то ж сказала не я, — обурилася Ірен. — То була пані Берр. А я відповіла, що…

— Ірен, мене не цікавить, що ти відповіла. Більше не розмовляй зі мною до кінця своїх днів!

Звісно, я не повинна була казати таке. Але ті слова немовби самі вихопилися. Тоді прийшла решта дівчат, і я мусила заспокоїтися й щосили грати роль гостинної господині. Ірен увесь час просиділа разом з Олів Кірк і пішла, навіть не глянувши в мій бік. Певне, вона показала, що ловить мене на слові, та мені байдуже, бо я не хочу дружити з дівчиною, яка повторює таку мерзенну брехню про Волтера. Проте мені прикро через це. Ми були добрими товаришками, і ще донедавна Ірен приязно ставилася до мене, а тепер полуда спала мені з очей і я думаю, що у світі немає справжньої дружби.

Тато найняв старого Джо Міда, що той змайстрував Понеділкові буду на станції. Ми думали, що, коли западуть морози, він вернеться додому, але жодна земна сила не здатна виманити Понеділка з місця більш, ніж на кілька хвилин. Він зустрічає там кожен поїзд. Тож нам довелося подбати, щоб йому було зручно. Джо поставив буду; звідти Понеділкові добре видно платформу, і ми сподіваємося, що він житиме там.

Понеділок зажив собі чималенької слави. Із Шарлоттауна приїздив репортер „Ентерпрайз“, сфотографував його й написав цілу статтю про його вірне чекання. Ту статтю передрукували всі канадські газети. Але сердешному песикові байдуже: Джем поїхав — Понеділок не знає, куди й навіщо, але дожидатиме його повернення. Чомусь і мене це підтримує: хай і безглуздо, та я сама відчуваю, що Джем неодмінно повернеться, коли Понеділок так сумлінно чекає на нього.

Джимс сопе в колисці побіля мене. І це не аденоїди, а нежить. Учора в Ірен був нежить, і я переконана, що вона заразила Джимса, коли цілувала його. Він навчився прегарно сідати й уже не дратує мене так, як колись. Тепер він любить купатися й серйозно плюскає рученятами по воді замість вищати й звиватися. О, я ніколи не забуду двох перших місяців його життя! Не знаю, як я й пережила їх. Проте це минуло, і нині ми із Джимсом добре тримаємося. Сьогодні ввечері я трішки полоскотала його, роздягаючи — я нізащо не чукикатиму дитини, та щодо лоскоту Морган нічого не каже. Я лиш хотіла поглянути, чи всміхнеться він мені так, як усміхався Ірен. І він усміхнувся — на щоках у нього з’явилися ямочки. Шкода, що його мати не зможе побачити їх!