Розділ «Некрологи»

— Ну… авжеж. Можливо. Декого з отих.

Я ж, врешті-решт, умів відважити в’їдливої солі, подумалось мені, а отже, є ймовірність, що зможу пересолити й самого Джо Квінена за очками, а можливо, й нокаутом[312]. Принаймні це буде паплюження живих людей, котрі мають можливість відбиватися.

Вона поклала долоні мені на плечі, стала навшпиньки і припечатала мені в куточок губ ніжний поцілунок. Якщо я заплющу очі, я ще й сьогодні відчуваю той поцілунок. Вона дивилася на мене тими своїми широко розкритими сірими очима — як море захмареним ранком. Я певен, професор Хіґґінс пустив би від цього собі очі під лоба, але третьорядних хлопців, як я, рідко цілують першорядні дівчата, як вона.

— Подумай ще, чи не захочеш і далі робити некрологи, гаразд? — Її руки все ще в мене на плечах. Її легкий аромат у мене в ніздрях. Її перса менш як за дюйм від моїх грудей, а коли вона глибоко вдихнула, вони торкнулися. І це я також ще й сьогодні пам’ятаю. — Це не тільки заради тебе або мене. Наступні шість тижнів будуть критичними для нашого сайту і редакції. Тому подумай, окей ? Навіть один місяць некрологів буде допоміжним. Це дасть можливість Пенні — або комусь іншому — поступово ввійти в цю роботу, з твоїми напучуваннями. Та ну, може ніхто цікавий і не помре.

Хоча вони постійно мруть, і ми обоє це знали.

Здається, я сказав їй, що подумаю. Не пам’ятаю. Про що я тоді дійсно думав: отак і вп’ястися губами в її губи просто там у кабінеті Джероми, і к чортам кожного, хто міг би нас побачити із журналістської стайні. Утім, я цього не зробив.

Поза межами романтичних комедій хлопці, як я, таке рідко роблять. Я щось те чи інше сказав, а потім, мабуть, відразу пішов, бо доволі скоро усвідомив, що перебуваю вже на вулиці. І почуваюся, наче стятий.

Я пам’ятаю єдине: як підійшов до урни на розі Третьої авеню і П’ятдесятої вулиці, порвав на дрібні шматочки той написаний жартома некролог, який виявився не жартом, і викинув їх у сміття.

Того вечора я доволі приємно повечеряв зі своїми батьками, потім пішов до себе в кімнату — ту саму, де я нидів у ті дні, коли програвала моя команда Малої ліги[313], як же то було депресивно! — і сів за письмовий стіл.

Найлегший спосіб подолати моє збентеження, як то мені здалося, це написати ще один некролог, про якусь живу особу. Хіба не кажуть: сідай відразу ж знов на ту саму коняку, щойно вона тебе скинула? Або: вилазь зразу ж знову на найвищий пірнальний трамплін після того, як твоя спроба увійти у воду «ножичком» обернулася падінням «пузом»? Усе, що мені потрібно було зробити, це довести те, що я й так знав: ми живемо в раціональному світі. Устромляння шпильок у ляльки вуду не вбиває людей. Написання імені свого ворога на папірці й спалювання того папірця з одночасним читанням навспак молитви «Отче наш» не вбиває людей. Складання жартівливого некрологу не вбиває людей також.

Тим не менше я поставився обережно до складання списку можливих претендентів, до якого увійшли такі гарантовано погані люди, як Фахім Дарзі, котрий заявив про своє авторство в підриві автобуса в Маямі, і Кеннет Вондерлі, електрик, засуджений за чотири випадки зґвалтувань із убивствами в Оклахомі. У моєму короткому списку із семи імен Вондерлі здавався найкращим кандидатом, і я вже збирався щось набазграти, коли раптом згадав про Пітера Стефано, найнікчемнішого уйобка з усіх, яких лишень тільки можна собі уявити.

Стефано був продюсером, який задушив на смерть свою подружку за те, що вона відмовилася співати пісню, яку він написав. Тепер він відбував термін у в’язниці загального режиму, тоді як мусив би сидіти десь у підземній буцегарні в Саудівській Аравії, обідати тарганами, пити власне сциклиння і слухати на максимальній гучності «Антракс»[314] у передсвітанкові години. (Це, звісно, на мою скромну думку так.) Жінку, яку він убив, звали Енді Маккой, так сталося, що вона була однією з моїх найулюбленіших співачок усіх часів. Якби в час її загибелі я вже писав жартівливі некрологи, я б нізащо не торкнувся її словом; сама думка про те, що її піднесений голос, який легко дорівнював голосу молодої Джоан Баез[315], насмілився заглушити той деспотичний ідіот, бісила мене й зараз, п’ять років по тому. Бог дарує такі голосові зв’язки тільки небагатьом обраним, а горло Енді Маккой зруйнував у нападі самолюбства обдовбаний Стефано.

Я відкрив свій ноутбук, у відповідному віконці набрав назву: «ПІТЕР СТЕФАНО — НЕКРОЛОГ» і навів курсор на порожній документ. Слова знову полилися безперешкодно, як вода з тріснутої труби.

«Учора вранці в його камері в штатному виправному центрі Ґованда [316] було знайдено мертвим безталанного продюсера-гнобителя Пітера Стефано, і всі ми кричимо «ура». Хоча офіційної причини смерті оголошено не було, певне джерело у в’язниці повідомило: «Схоже на те, що в нього з ненависті прорвало анальну залозу і таким чином отрута з гузна поширилася по всьому тілу. Кажучи по-простому, у нього сталася алергічна реакція на власне зловредне лайно».

Хоча Стефано тримав свій чобіт на шиях великої кількості гуртів і сольних артистів, особливо він відомий тим, що зруйнував кар’єри «Гренадерів», «Грайливих Ссавців», Джо Діна (який скоїв самогубство після того, як Стефано відмовився переузгоджувати з ним умови контракту ), і, звичайно, — Енді Маккой. Не обмежившись убивством її кар’єри, Стефано, перебуваючи під потужним впливом амфетамінів, задушив на смерть співачку шнуром від лампи. По ньому залишилися три вдячних колишніх дружини, п’ятеро екс-партнерок та дві музичних компанії, які він спромігся не довести до банкрутства».

Тексту в такому ж дусі там йшло ще десь на сотню слів, і це був не найкращий із моїх витворів (безсумнівно). Я цим не переймався, тому що відчуття мав правильне. І не тільки тому, що Пітер Стефано був поганою людиною. Відчуття було правильним у письменницькому сенсі, хоча текст і був прикладом поганої прози, а в глибині душі я розумів, що і вчинок роблю поганий. Хай це може здатися збоченням із теми, але я гадаю (насправді я знаю), що в цьому полягає вся суть цієї історії. Писати важко, гаразд? Принаймні, мені. О так, я знаю, що більшість трударів розказують про те, яка важка в них робота, і не має значення, чи різники вони, чи пекарі, чи містечкові свічкарі, чи некрологів складачі. От тільки інколи робота не важка. Інколи вона йде легко. Коли так трапляється, ти почуваєшся наче на доріжці для боулінгу, коли дивишся, як твоя куля перекотилася через абсолютно правильний ромбик[317], і вже знаєш, що вибив страйк.

Убиваючи Стефано за комп’ютером, я почувався так, ніби вибив страйк[318].

Тієї ночі я спав, немов дитя. Можливо, почасти завдяки відчуттю, що врешті зробив щось, аби виразити власне сум’яття й тугу за тією бідною замордованою дівчиною — за її так безглуздо змарнованим талантом. Але так само я почувався, коли писав некролог для Джероми Вітфілд, а вона тільки того й зробила, що відмовилася піднімати мені платню. Головним чином це крилося в самому процесі писання. Я відчував могутність, а відчувати могутність було гарно.

Першу свою інтернет-зупинку за сніданком наступного дня я зробив не на «Неоновому цирку», а на сайті «Гаффінгтон Пост» [319]. Так бувало майже завжди. Я ніколи не завдавав собі труду прокручувати вниз до «мийні знаменитостей» або заміток про всебічно декольтованих персон (прямо кажучи, «Цирк» робив і те, й інше набагато краще), але чільні новини в «ГаффПо» завжди хрусткі, чіткі й найсвіжіші. Перший заголовок повідомляв про якогось губернатора з «Чайної партії»[320], котрий сказав щось, що в «ГаффПо» розцінили як передбачувано ганебне. Наступний зупинив чашку кави на півдорозі до мого рота. Також він зупинив у мені дихання. «ПІТЕРА СТЕФАНО ВБИТО В БІБЛІОТЕЧНІЙ СВАРЦІ».

Я опустив свою некуштовану каву — обережно, обережно, не проливши й краплини, — і прочитав текст. Стефано і тамтешній розконвойований бібліотекар сперечалися через те, що з горішніх динаміків у бібліотеці звучала музика Енді Маккой. Стефано сказав бібліотекареві, щоб той припинив з ним кокетувати і «вимкнув те лайно». Розконвойований відмовився, сказавши, що він ні з ким не кокетує, а вибрав той компакт-диск навмання. Свара розпалялася. Усе трапилося, коли хтось прогулявся ззаду повз Стефано і поклав йому край тюремною заточкою.