Розділ «Некрологи»

Я вийшов до вестибюлю без особливого жалю (хоча мені завжди подобається дивитися, як Слім Пікенс зривається вниз верхи на бомбі[303]) і передзвонив їй. Не буде перебільшенням сказати, що перші два слова з її рота змінили моє життя:

— Джерома мертва.

Що? — майже прокричав я.

На мене поверх свого журналу зиркнула дівчина-продавчиня поп-корну, злякано.

— Мертва, Майку! Мертва! Вона на смерть удавилася одним із тих своїх евкаліптових льодяників, які весь час смоктала.

«Померла о 10:40, — написав я. — На смерть удавилася власною жовчю».

Звичайно, всього лише випадковий збіг, але отак відразу я не міг згадати більш зловредної випадковості. Бог обернув Джерому Вітфілд з «можу зробити» на «пороблено».

— Майку? Ти ще слухаєш?

— Так.

— Вона не мала заступника. Ти ж це знаєш, правильно?

— Угу.

Тепер я подумав, що вона зараз запропонує мені взяти «юку» і сама з клацанням прикусить цукерку.

— Тож я беру це на себе і скликаю редакційні збори завтра о десятій. Хтось же мусить це зробити. Ти прийдеш?

— Не знаю. Мабуть, ні. — Я вже вирушив у бік дверей, що виходять на Г’юстон-стрит. Перш ніж до них дійти, я згадав, що забув свій портфель біля крісла в кінозалі, і, смикаючи вільною рукою себе за волосся, розвернувся назад, щоб його забрати. Продавчиня попкорну дивилася на мене вже з відвертою підозріливістю. — Взагалі-то я ще сьогодні вранці вирішив звільнитися.

— Я знала. Я зрозуміла це з твого обличчя, коли ти виходив.

За інших обставин думка про Кейті, яка дивиться на моє обличчя, могла б зав’язати мені язика, але не тепер.

— Це трапилося в її кабінеті?

— Так. Уже йшло під другу годину. Нас у стайні було четверо, і не те щоб насправді працювали, а просто байдикували, обмінювалися історіями та плітками. Ти знаєш, як воно буває.

Я знав. Ті посиденьки-теревеньки були одною з причин, чому я ходив до редакції, замість того щоб працювати з дому в Брукліні. Плюс щоб отримати шанс помилуватися на Кейті, звичайно.

— Двері в неї були зачинені, але жалюзі відкриті. — Зазвичай у неї так і бувало. Якщо тільки вона не зустрічалася там з кимось, кого вважала важливим, Джерома любила тримати на оці своїх васалів. — Я вперше звернула увагу, коли Пінкі сказав: «Що там таке з начальницею? Вона вся у Ґангнам-стилі[304]». Ну, я теж поглянула, і вона там смикалася вперед-назад у своєму офісному кріслі, хапаючи себе за шию. Потім вона впала з крісла і мені видно було тільки її ступні, як вони молотять по підлозі. Роберта запитала, що нам робити. Я на це навіть не думала відповідати.