Розділ «Некрологи»

Вони увірвалися в кабінет. Роберта Гілл і Чін Пак Су підважили Джерому під пахви. Кейті стала позаду неї й зробила прийом Гаймліха[305]. Пінкі стояв у дверях і махав руками. Перший різкий натиск на діафрагму не дав нічого. Кейті крикнула Пінкі, щоб викликав 911, і заходилась біля Джероми знову. З другого поштовху через весь кабінет полетіла цукерка, одна з тих її евкаліптових. Джерома зробила єдиний глибокий вдих, розплющила очі й промовила свої останні слова (і вельми доречні, як на мою скромну думку): «Що за на хер?» Потім вона почала знову вся труситися і перестала дихати. Чін надавав їй штучне дихання, аж поки не приїхала «швидка допомога», але Джеромі не пощастило.

— Після того як вона перестала дихати, я зазначила час за годинником на стіні, — сказала Кейті. — Знаєш отой її жахливий годинник ретро, з Псом Гекльбері?[306] Я подумала… ну, не знаю, гадаю, я подумала, що хтось може мене спитати про час смерті, як у «Законі й Порядку» [307]. Всяка дурня лізе в такі моменти тобі в голову. Було за десять третя. Менше навіть, ніж година тому, а здається — довше.

— Отже, вона могла вдавитися тим льодяником проти кашлю о другій сорок, — промовив я.

Не о десятій сорок, але ж о другій сорок. Я розумів, що це просто лиш черговий збіг, як те, що в прізвищах Лінколн і Кеннеді однакова кількість літер. Сорок хвилин по якійсь годині трапляється двадцять чотири рази на добу. Але мені все одно це не подобалося.

— Я припускаю, що так, але не вбачаю в цьому якоїсь різниці, — голос Кейті прозвучав роздратовано. — То ти прийдеш завтра чи ні? Будь ласка, прийди, Майку. Ти мені потрібен.

Я потрібен Кейті Куррен! Ай-їі-їі!

— Гаразд. Але ти зробиш для мене дещо?

— Гадаю, так.

— Я забув почистити сміттєвий кошик у комп’ютері, за яким працював. Отой, що позаду, під плакатом зі святковою вечерею на День Подяки. Зробиш це для мене?

Це прохання вже тоді не здалося мені доречним. Просто я хотів, щоби той дурний жарт із некрологом щез.

— Ти божевільний, — сказала вона. — Але, звісно ж, зроблю, якщо ти беззастережно присягнешся ім’ям своєї матері, що прийдеш завтра о десятій. Слухай, Майку, зараз нам випав шанс. Ми можемо заволодіти ділянкою золотоносної шахти, замість того щоб просто в ній працювати.

— Я буду.

Зібралися майже всі, окрім стрингерів, які працювали серед первобутніх у глухих закутах Коннектикуту і Нью-Джерсі. Навіть шолудивий малий Ірвінг Рамштайн, який писав гумористичну колонку, що називалася (я цього не розумію, а отже, мене не питайте) «Неполіткоректні курчаточках», з’явився. Кейті повела збори з апломбом, повідомивши нам, що шоу мусить продовжуватися.

— Це те, чого бажала б Джерома, — сказав Пінкі.

— Та насрати, чого там бажала б Джерома, — крикнула Джорджина Буковскі. — Я просто хочу продовжувати отримувати свою зарплатню. І, якщо існує бодай-якась можливість, мати пай у бізнесі.

Цей крик було підхоплено кількома іншими: «Пайку! Пайку! Пай у бізнесі!», поки в нашій редакції не почало гудіти, як під час бунту в їдальні в якомусь зі старих фільмів про в’язницю. Кейті спершу дозволила їм пошумувати, а потім угамувала ґвалт.

— Як вона могла вдавитися на смерть? — запитав Чін. — Мармеладка ж вискочила.

— Ніяка не мармеладка, — сказала Роберта. — Там був той смердючий льодяник, отой, які вона завше смоктала. Лайноліптовий.

— Та хай там що, лялечко, але воно вискочило, коли Кейтс зробила їй Обійми Життя. Ми всі це бачили.

— А я ні, — заперечив Пінкі. — Я якраз був на телефоні. Ще й, курва, слухав «зачекайте на лінії».