Розділ «Некрологи»

Наскільки я зрозумів, Стефано було вбито десь близько того часу, коли я закінчив писати його некролог. Я подивився на свою каву. Підняв чашку і сьорбнув. Вона була холодною. Я кинувся до мийки і вирвав. Потім я зателефонував Кейті й сказав, що не прийду на збори, але хотів би побачитися з нею пізніше.

— Ти ж говорив, що будеш, — дорікнула вона. — Ти порушуєш власну обіцянку.

— Через поважну причину. Давай зустрінемося на каві сьогодні після полудня і я розкажу тобі, чому.

Трохи помовчавши, вона промовила: «Знов трапилось те саме», нічого не перепитуючи.

Я визнав, що так і є. Розповів їй, як склав список «ці люди заслуговують на смерть», а потім згадав про Стефано.

— Ну, і написав його некролог, просто, аби переконатися, що не маю жодного стосунку до смерті Джероми. Я закінчив приблизно в той самий час, коли його штирхонули ножем у бібліотеці. Я принесу роздруківку з міткою часу, якщо ти хочеш це побачити.

— Мені не потрібна мітка часу, я вірю тобі на слово. Я зустрінуся з тобою, але не на каві. Приходь до мене додому. І принеси той некролог.

— Якщо ти думаєш про те, щоб виставити його в інтернеті…

— Господи, ні, чи ти здурів? Я просто хочу побачити його на власні очі.

— Добре. — Більш ніж добре. У неї вдома! — Але, Кейті?…

— Що?

— Ти мусиш нікому про це не розказувати.

— Звісно, що ні. За кого ти мене маєш?

За дівчину з гарними очима, довгими ногами й ідеальними грудьми, подумав я, вимкнувши телефон. Я мусив би розуміти, що попереду в мене неприємності, але не міг думати ясно. Я думав про той теплий поцілунок у куточок моїх губ. Я хотів ще, і вже не в куточок. Плюс того, що може трапитись далі.

Її житло виявилося акуратною трикімнатною квартирою у Вест-Сайді. Вона зустріла мене у дверях, одягнута в шорти і прозорий топ, вочевидь — NSFW[321]. Вона обхопила мене руками зі словами:

— О, Майку, в тебе жахливий вигляд. Мені так шкода.

Я обнімав її. Вона обнімала мене. Я нашукав її губи, як то пишуть у любовних романах, і притиснувся до них своїми. Секунд десь за п’ять — безкінечних і недостатньо довгих — вона відтулилася і подивилася на мене тими своїми великими сірими очима:

— Нам так багато про що треба поговорити. — Потім вона усміхнулася. — Але ми можемо поговорити про це пізніше.

Те, що трапилося потім, було тим, що ботани на кшталт мене рідко отримують, а коли вони таке отримують, за цим криється якийсь прихований мотив. Не те щоби ботани на кшталт мене думали про такі речі в такі моменти. У такі моменти ми такі самі, як будь-який хлопець на землі: велика голова гуляє, мала голівка керує.

Сидячи в ліжку.