Розділ «Некрологи»

Джерома вищирилася, з клацанням прикусивши зубами евкаліптовий льодяник.

— На твою ласку. Але, якщо ти підеш, «Говорячи зле про мертвих» не піде разом із тобою. Це моя назва, моя рубрика, і вона залишиться тут, у «Цирку». Звичайно, ти тепер маєш деяку репутацію, не буду цього заперечувати. Тож вибір за тобою, хлопчику. Можеш повернутися до свого комп’ютера і потоптатися по Бампу або звернутися до «Нью-Йорк Пост». Ймовірно, вони тебе візьмуть. Закінчиться тим, що ти писатимеш замітки для шостої шпальти, де їх друкують без імені автора. Якщо таке надимає тобі вітрила, впрягайся.

— Я напишу цей некролог. Але ми повернемося до цього питання, Джеррі.

— Аж ніяк, не за мого урядування. І не називай мене Джеррі. Не наражайся.

Я підвівся, щоб уже йти. Обличчя в мене палало. Мабуть, я був схожим на дорожній знак «Стоп».

— І візьми «юку», — сказала вона. — Та візьми собі, збіса, дві. Вони вельми втішливі.

Я кинув на вазу погордливий погляд і пішов, стримавши (заледве) дитяче прагнення хряснути дверима.

Якщо ви собі уявляєте якусь заклопотану редакцію новин, на кшталт тієї, яку бачите за спиною у Вулфа Блітцера[293] по «Сі-Ен-Ен», або в тому старому фільмі про те, як Вудворт із Бернстайном загнали в глухий кут Ніксона, забудьте[294]. Як я вже казав, більшість тих, хто пишуть для «Цирку», працюють удома. Наше «репортерське гніздечко» (якщо ви бажаєте вшанувати те, що робить «Цирк» словом «репортажі») заледве сягає розміром подвійної ширини трейлера. Туди, обличчями до беззвучних телеекранів на стіні, втиснуто двадцять школярських письмових столів. Столи екіпіровані пошарпаними ноутбуками, кожний із яких має кумедну липучку з написом: «БУДЬ ЛАСКА, ПОВАЖАЙТЕ ЦІ МАШИНИ».

Того ранку там було майже порожньо. Я сів у задньому ряду, під стіною з плакатом, на якому було зображено чиюсь вечерю на День Подяки в унітазі. Під цим чарівливим зображенням містилося гасло: «СЕРІТЬ, ДЕ ХАРЧУЄТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА». Я ввімкнув ноутбук, дістав у себе з портфеля роздруківки з фактами короткого і немудрящого життя Бампа Девоу і почав їх передивлятися, поки вантажиться мій рахубний комп. Потім відкрив «Ворд», набрав у відповідному віконці слова: «БАМП ДЕВОУ — НЕКРОЛОГ», а потім просто застиг там, дивлячись на порожній документ. Мені платили за те, щоб я гигикав перед лицем смерті двадцяти-з-чимось-річного парубка, котрий вважав, що смерть — це завжди для когось іншого, але важко бути забавним, коли ти в розпачі.

— Якісь труднощі з тим, як почати?

То була Кейті Куррен, висока, гнучка білявка, до якої я відчував сильну хіть, що була майже напевне невзаємною. Кейті завжди залишалася до мене доброю й безперемінно ласкавою. Вона сміялася, коли я жартував. Такі ознаки рідко вказують на хіть. Чи це мене дивувало? Аж ніяк. Вона палка; я — ні. Я, якщо дозволите мені відвертість, — той самий ботан, із якого сміються всі недолітки. Перші два місяці моєї роботи в «Цирку» я навіть мав отой характерний для ботана атрибут: полагоджені клейкою стрічкою окуляри.

— Невеличкі, — відповів я. Я відчував запах її парфуму. Якийсь такий фруктовий. Можливо, запах свіжих груш. У всякому разі, щось свіже.

Вона сіла до сусіднього столу, довгоноге видіння у витертих джинсах.

— Коли таке трапляється зі мною, я три рази набираю фразу: «Прудкий коричневий лис перестрибнув через лінивого собаку», і то дуже швидко[295]. Це відкриває креативні шлюзи.

Вона розкинула руки, показуючи, як відкриваються ті шлюзи, тим самим ненавмисно подарувавши мені захопливий вид її щільно упакованих у чорний топік грудей.

— Не думаю, що в цьому випадку подіє, — сказав я.

Кейті вела власну колонку, не таку популярну, як «Говорячи зле про мертвих», але все одно широко читану; в неї було півмільйона читачів у твітері[296]. (Скромність забороняє мені сказати, скільки в ті дні мав я, але гаразд, уявіть собі семизначне число, і не помилитеся.) Рубрика Кейті називалася «Надудлившись із Кейті». Ідея полягала в тому, щоб домовлятися про інтерв’ю зі знаменитостями, яких ми поки ще не встигли попаплюжити, — погоджувалися навіть деякі з тих, яких ми вже встигли, уявіть собі, — сидіти з ними, пиячити і, тим часом як зірка дедалі дужче налигується, ставити їй запитання. Це давало неймовірні результати, а Кейті все те фіксувала на свій айфон.

Вважалося, що вона питиме нарівні з ними, але, коли вони перебиралися з одного шинку до іншого, Кейті якось примудрялася залишати по собі єдину чарку, надпиту хіба що на чверть. Знаменитості це рідко помічали. Що вони помічали — це ідеальний овал обличчя, хмару пшеничного кольору волосся та її широко розплющені сірі очі, які завжди транслювали те саме послання: «О Боже, ви такий цікавий». Вони чергу займали на це тельбушіння, хоча Кейті ефективно прикінчила з півдюжини кар’єр, відтоді як приєдналася до штату «Цирку», а було це роки за півтора до того, як до них на борт ускочив я. Найбільш уславилося її інтерв’ю з одним коміком, улюбленцем сімейної аудиторії, який так висловився про Майкла Джексона: «Краще б цей цукеркосракий, недобілий вискочень здох».

— Здогадуюся, вона сказала, що жодного підвищення, ге? — кивнула Кейті в бік кабінету Джероми.

— Як ти дізналася, що я ходив просити підвищення? Я тобі розказував?