Розділ «Некрологи»

Кейті промовила:

— Спробувати не завадить, хіба не так?

Я вирішив, що так. Дивлячись на Пенні прямо, я сказав:

— Я ніколи навіть не бачив твого дядька, а ти хочеш, щоб я його вбив.

— Так, — відповіла вона, зустрівшись тепер із моїми очима відкритим і щирим поглядом. — Саме цього я хочу.

— Ти така впевнена.

Вона кивнула.

Я сів до невеличкого домашнього письмового столу Кейті, розклав поряд зі своїм айпадом рукописну смертельну філіппіку Пенні, створив новий документ і почав набирати написане нею.

Я відразу ж зрозумів, що воно мусить подіяти. Відчуття могутності було потужнішим, ніж будь-коли. Відчуття націлювання. Уже після другого речення я покинув зазирати до того аркуша і просто барабанив по екранній клавіатурі, тримаючись головних пунктів, і закінчив таким застереженням: «Осіб, які прийдуть на похорон, — зважаючи на огидні схильності містера Ленгфорда, ніхто не зможе назвати їх жалісливцями, — попереджено, щоб не приносили квітів, але плювання на труну заохочується».

Дві жінки вдивлялися в мене величезними очима.

— Воно подіє? — запитала Пенні, та тут же сама собі відповіла: — Подіє. Я це відчула.

— Гадаю, воно могло вже подіяти. — Я обернув свою увагу на Кейті. — Попроси мене зробити таке знову, Кейтс, і в мене виникне спокуса написати твій некролог.

Кейті спробувала посміхнутись, але я помітив, що вона налякана. Я не мав сказаного на меті (принаймні, я не думаю, що мав), тому взяв її за руку. Вона здригнулася, почала вириватися, та потім дозволила мені її тримати. Шкіра в неї була холодна і волога.

— Я жартую. Дурний жарт, але сприйми це серйозно. Цьому треба покласти край.

— Так, — кивнула вона і гучно глитнула слину. Такий звук «ковть», наче з якогось мультика. — Безумовно.

— І ніяких балачок. Жодній душі. Ніколи.

Вони знову виказали свою згоду. Я було почав підводитися, та тут Пенні стрибнула на мене, прибивши мене назад до стільця і ледве не поваливши нас обох із нею на підлогу. Її обійми були не пристрасними; радше схожими на хватку потопельниці, повислої важезним тягарем на своєму ймовірному рятівникові. Вона була слизькою від поту.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона хрипко. — Дякую тобі, Майку.

Я пішов, не відповівши їй «будь ласка». Не міг дочекатися, коли заберуся звідти. Я не знаю, чи вони з’їли ту їжу, яку я приніс, але чомусь сумніваюся, що так. «Приємні радощі», на мою рожеву аж червону сраку.

Тієї ночі я не спав, і не думки про Еймоса Ленгфорда не дозволяли мені заснути. Для неспокою я мав інші причини.