Розділ «Некрологи»

Одною з них була одвічна проблема залежності. Я полишив квартиру Кейті, рішуче налаштований ніколи більше не використовувати цю жахливу силу, але таку ж обіцянку я давав собі й раніше, і то без упевненості, що зможу її дотриматися, бо щоразу, коли я писав «живий некролог», прагнення зробити це знову тільки дужчало. Це було схоже на героїн. Спробуй раз або два, і, можливо, ще кинеш. Хоча невдовзі тобі доведеться в нього закохатися. Ймовірно, я поки ще не сягнув такого рівня, але вже опинився на краю ями і розумів це. Те, що я сказав Кейті, було абсолютно граничною правдою — цьому необхідно покласти край, поки я ще на це здатен. Якщо припустити, що ще не занадто пізно.

Друга була не такою похмурою, але достатньо негарною.

Коли я їхав у метро назад до Брукліну, мені сплив у голові вельми доречний вислів Бена Франкліна: «Двоє можуть зберігати таємницю, якщо один із них мертвий» [330]. Троє, уже цілих троє людей про все знали, і, оскільки я не мав наміру вбивати Кейті чи Пенні некрологами, це означало, що в їхніх руках дуже бридка таємниця.

Якийсь час вони її зберігатимуть, я не сумнівався. Особливо в цьому буде зацікавлена Пенні, коли вранці отримає телефонний дзвінок із повідомленням, що її дорогий, старенький дядечко Еймос сконав. Але час послабить це табу. Був також і ще один фактор. Обидві вони не просто журналістки, а журналістки, які працюють у «Неоновому цирку», що означає — розбовкування секретів — їхня професія. Можливо, розбовкування секретів не викликає такого узалежнення, як убивство людей некрологами, проте, наскільки я знаю, воно має власну притягальність. Рано чи пізно трапиться якийсь бар і забагато випитого, і тоді…

«Хочеш почути дещо насправді божевільне? Тільки мусиш пообіцяти, що не розкажеш нікому».

Я уявив собі, як сиджу в редакції під плакатом до Дня Подяки, увесь занурений у свою свіжу саркастичну рецензію. Аж тут підвалює Френк Джиссап, сідає і питається, чи не спадало мені коли-небудь на думку написати некролог Башара аль-Асада, того сирійського диктатора з крихітною голівкою, або — агов, це навіть краще! — отого корейського курдупеля Кім Чен Ина. Наскільки я його знаю, Джиссап може забажати від мене й ліквідації нового головного тренера «Ніксів»[331].

Я намагався запевнити себе, що останнє — це просто смішно, але не зміг переконати. Спортивник із ірокезом був шаленим фанатом «Ніксів».

Існувала навіть іще жахливіша можливість (до цього я дійшов близько третьої години ночі). Припустімо, слівце про мій талант прокладе собі шлях до якогось непорядного урядового вуха? Це здавалося малоймовірним, та хіба я не читав десь, що уряд колись, у п’ятдесятих, уже провадив експерименти з ЛСД і маніпуляцією свідомості над людьми, які нічого не підозрювали? Ті, хто здатні на таке, здатні на будь-що. Що як у редакції «Цирку» або просто тут, у домі моїх батьків у Брукліні, з’являться якісь парубки з Агенції національної безпеки і все закінчиться тим, що я опинюся спершу на реактивному літаку, а потім на якійсь урядовій базі, де мене поселять у приватних апартаментах (люксусових, але з вартовими при дверях) і видадуть список бойових ватажків Аль-Каїди й «Ісламської держави», а заразом і теки з даними, які дозволять мені писати надзвичайно деталізовані некрологи? Я міг би зробити зайвими обладнані ракетами безпілотники.

Маячня? Аякже! Але о четвертій ранку будь-що може здатись можливим. Близько п’ятої, якраз коли перше світло дня прокрадалося до моєї кімнати, я спіймав себе на тому, що вкотре загадуюся, як, щонайперше, мене спіткав цей небажаний талант. Не згадуючи вже про те, як довго вже я його маю. Не було способу про це дізнатися, тому що люди, як правило, не пишуть некрологів живих персон. Такого не роблять навіть у «Нью-Йорк Таймс», вони там просто складають необхідну інформацію, щоби була під рукою, якщо помре хтось знаменитий. Я міг бути здатним на таке все життя, але якби не написав той гівняний жарт про Джерому, так ніколи б про це й не дізнався. Я подумав про те, як я, першим ділом, опинився в працівниках «Неонового цирку»: завдяки написанню непроханого некрологу. Людини, яка вже померла, це правда, але некролог є некрологом. А талант бажає єдиного, невже ви не розумієте? Він бажає проявити себе. Він бажає одягнути смокінг і вистрибом вибігти на сцену.

На цій думці я і заснув.

За чверть до полудня мене розбудив телефон. То була Кейті, і була вона збурена.

— Ти мусиш приїхати в редакцію, — сказала вона. — Зараз же.

Я сів у ліжку:

— Що трапилося?

— Розкажу, коли ти дістанешся сюди, але одну річ скажу тобі вже зараз. Не смій робити того знову.

— Бігме. А я думав, що сам це тобі казав. І то більше, ніж один раз.

Якщо вона мене й почула, то не звернула уваги. Просто кип’ятилася далі:

— Ніколи в житті! Навіть якщо там буде сам Гітлер, ти не смієш того робити. Якщо твій батько приставить ножа до горла твоїй матері, ти не смієш того робити.

Вона перервала зв’язок раніше, ніж я встиг щось запитати. Я загадався, чому вона не призначила цю надтермінову зустріч у себе у квартирі, яка надавала набагато більше приватності, ніж тісний барліг «Неонового цирку», і на думку мені спала лише одна відповідь: Кейті не хотіла опинитися зі мною наодинці. Я став небезпечним фертом. Я зробив тільки те, чого від мене хотіла вона зі своєю подружкою, такою ж жертвою зґвалтування, але факту це не відміняло.

Тепер я став небезпечним фертом.