Розділ «Некрологи»

— А я не зовсім цьому вірив, — сказав я, кладучи заквацяні жиром пакети на кавовий столик. Їсти мені вже перехотілося, в наступні кілька хвилин я не очікував аж надто «приємних радощів». — Чи не хотіла б ти мені пояснити, до чого тут ведеться, перш ніж я звинувачу тебе в порушенні твоєї єдиної обіцянки і зникну?

— Не роби цього. Прошу. Просто вислухай. Пенні працює в «Неоновому цирку» тому, що я вмовила Джерому її взяти. Я познайомилася з нею, коли вона ще жила тут, у місті. Ми були з нею разом в одній групі, правда ж, Пенс?

— Так, — підтвердила Пенні тим своїм крихітним мишачим голоском. Вона дивилася собі на руки, так міцно зчеплені на колінах, шо аж кісточки пальців побіліли. — У групі «Пресвяте ім’я Діви Марії».

— Що воно, збіса, за таке, я що, мушу зразу ж скинути капелюха?

Ніби наразі потрібно було перепитувати. Трапляється іноді, коли деталі складаються докупи, ти буквально чуєш, як вони клацають.

— Група підтримки жертв зґвалтування, — пояснила Кейті. — Я так і не побачила свого ґвалтівника, але Пенні свого бачила. Правда ж, Пенс?

— Так. Багато разів. — Тепер Пенні дивилася на мене, і голос у неї сильнішав із кожним словом. У кінці вона вже майже кричала і сльози котилися її обличчям. — Це мій дядько. Мені було дев’ять років. Моїй сестрі одинадцять. Він і її ґвалтував також. Кейті каже, ти вмієш убивати людей некрологами. Я хочу, щоб ти написав його некролог.

Я не збираюся переповідати історію, яку вона мені розказала, сидячи там, на дивані, і Кейті сиділа поряд неї, тримаючи її за одну руку і вкладаючи серветку за серветкою в другу. Якщо ви тільки не жили в якійсь із тих семи місцин нашої країни, досі не обладнаних мультимедійними засобами, ви все це чули раніше[329]. Усе, що вам потрібно знати, це те, що батьки Пенні загинули в автокатастрофі, а її з сестрою взяв до себе дядько Еймос із тіткою Клавдією. Тітка Клавдія відмовлялася чути будь-що, сказане проти її чоловіка. Решту вирахуйте самі.

Я захотів це зробити. Тому що сама ця історія була жахливою, так. Тому що такі парубки, як той дядько Еймос, мусять отримувати сповна за те, що полюють на найслабших і найбеззахисніших. Тому що Кейті бажала, аби я це зробив, це самозрозуміло. Але кінець кінцем все вирішила та гідна жалю гарненька сукня, що була на Пенні. І її туфлі. Ну, й трішки невміло накладений нею макіяж. Уперше за багато років, можливо, вперше відтоді, як дядько Еймос розпочав свої нічні відвідини її спальні, завжди приказуючи їй «це наш маленький секрет», вона спробувала зробити себе презентабельною для особи чоловічої статі. Якось це торкнуло мене за серце. Кейті налякало її власне зґвалтування, але вона піднеслася над ним. Деякі дівчата і жінки здатні на це. Чимало — ні.

Коли Пенні закінчила, я запитав:

— Ти присягаєшся Господом, що твій дядько насправді це робив?

— Так. Знову, і знову, і знову. Коли ми постаршали достатньо, щоб уже мати дітей, він нас перевертав і користався нашими… — цього речення вона не закінчила. — А ще я впевнена, що це не припинилося після мене і Джессі.

— І його ні разу не вловили.

Вона рішуче помотала головою, розлетілися відсирілі кудельки.

— Гаразд, — я дістав із портфеля свій айпад, — але ти мусиш розповісти мені про нього.

— Я можу зробити краще.

Вона звільнила свою руку з руки Кейті й ухопила найпотворніший гаманець із усіх, які я лишень тільки бачив у вітринах крамниць вживаних речей. Із нього вона видобула поморщений аркушик паперу, поплямований потом так, що став в’ялим і напівпрозорим. Написано там було олівцем. Петлястий почерк скидався на щось нашкрябане дитиною. Спершу йшов заголовок: «ЕЙМОС КАЛЛЕН ЛЕНГФОРД: ЙОГО НЕКРОЛОГ».

«Цей жалюгідний недолюдок, який за кожної можливої нагоди ґвалтував маленьких дівчаток, помер жахливо й болісно від багатьох видів раку в м’яких тканинах тіла. В останній тиждень із його очей витікав гній. Йому було шістдесят три роки, і наприкінці своїх тортур він криками заповнював весь будинок, благаючи дати йому ще морфіну…»

Там було далі. Багато. Почерк у неї був дитинячий, але запас слів неабиякий, і в цьому творі вона зробила роботу, набагато кращу за будь-що з того, що писала для «Неонового цирку».

— Не знаю, чи це подіє, — сказав я, намагаючись віддати аркуш назад. — Гадаю, я мушу написати все сам.