Розділ «Некрологи»

— Хочу. Але перш ніж ти це зробиш… — Вона підступила ближче до мене, але помітила, що жалюзі піднято і нас видно зблизька. Обмежилася тим, що поклала долоню мені на груди. — Ти можеш прийти сьогодні ввечері до мене додому?

— Залюбки.

Хоча ця перспектива не надихала мене так, як ви могли б подумати. Поза впливом керівної ролі малої голівки, мої сумніви щодо мотивацій Кейті продовжували міцнішати. І, мушу визнати, мене дещо засмутило те, що їй так кортіло повернути крісло Джероми назад у цей кабінет.

Притишивши голос, хоча ми й були самі, вона сказала:

— Сподіваюся, ти більше не писав жодних, — її блискучі губи сформували слово, — «некрологів» ?

— Я навіть про це не думав.

Це була надзвичайно відчайдушна брехня. Писати некрологи, то було перше, про що я думав вранці, і останнє, про що мені думалося ввечері. Про те, як легко виливаються слова. І те відчуття, що приходить разом з ними: боулінгова куля котиться через абсолютно правильний ромбик, двадцятифутовий патт[327] прямує просто в лунку, спис шурхає точно туди, куди ти ним цілив. У мішень, чисто в ціль.

— А щось інше ти вже писав? Якісь рецензії? Наскільки знаю, «Парамаунт»[328] випускає останній фільм Джека Бріґса, я чула, ніби він навіть гірший за його «Святенників». Це мусить бути спокусливим.

— Не те щоб я щось писав, — відповів я. — Радше був тіньовим спів автором інших. Але мене не скроєно на те, щоб працювати редактором. Це твоя робота, Кейті.

Цього разу вона не протестувала.

Пізніше того ж дня я поглянув із заднього ряду, де намагався (безуспішно) написати рецензію на один диск, і побачив її у кабінеті: вона сиділа схилившись над ноутбуком. Губи в неї ворушилися, і спершу я подумав, що вона, мабуть, заразом балакає по телефону, але жодного телефона не вбачалося. У голові зринула думка — майже напевне сміховинна, але якої на диво важко було позбутися — що вона знайшла залишки захованих у верхній шухляді евкаліптових льодяників і зараз смокче один з них.

Я прибув до її квартири близько сьомої години, з пакетами китайської їжі з ресторанчика «Приємні радощі». Ніяких шортів і прозорого топіка цього вечора; одягнута вона була в пуловер й бахматі штани-хакі. А ще: вона була не сама. Пенні Ленгстон сиділа в кутку дивана (щулилася там, якщо точніше). Без свого бейсбольного кашкета, але та її химерна усмішка, ота, що промовляла «лишень торкнися мене, і я тебе вб’ю», була, як завжди, присутня і все компенсувала.

Кейті поцілувала мене в щоку:

— Я запросила Пенні приєднатися до нас.

Це й без того було патентовано очевидним, проте я промовив:

— Вітаю, Пенс.

— Вітаю, Майку.

Крихітний мишачий голосок і жодного зорового контакту, але вона зробила героїчне зусилля перетворити ту свою усмішку бодай на щось менш лячне.

Я перевів погляд на Кейті. Подивився, піднявши брови.

— Я казала, що не розповідала нікому про те, що ти вмієш робити, — почала Кейті. — Це… ну, це було не зовсім правдою.