Розділ «Маленький зелений бог агонії»

Кет почувалася так, наче опинилася під водою. Вона замахнулася на мерзоту щетинистим кінцем мітли, але не влучила. Штукенція зникла під ліжком — вона навіть не котилася, а ковзала підлогою.

Дженсен повз уперед і намацав головою стіну, за крок від якої був вихід.

— Де я? Я нічого не бачу!

Ньюсом сидів і приголомшено роззирався навкруги.

— Що відбувається? Що трапилося?

Мільярдер відштовхнув від себе голову преподобного Райдаута, і той м’яко сповз із ліжка на підлогу.

Меліса нахилилася над ним.

— Не роби цього! — крикнула Кет, та було вже запізно.

Кет не знала, чи була та штукенція справді богом, чи просто дивним різновидом п’явки, але мерзота була напрочуд швидкою. Вона вискочила з-під ліжка, перекотилася через плече Райдаута, стрибнула Мелісі на руку та полізла вгору. Жінка намагалася скинути її, але марно. «На тих маленьких шипах якась липка речовина, — сказала частина мозку Кет, яка досі працювала, тій — значно більшій, — яка вже відключилася. — Наче клей на лапках мухи».

Меліса бачила, звідки вилізла та бридота, тому навіть у стані критичної паніки чинила мудро та затулила рота обома руками. Штукенція скочила їй на шию, перелізла через щоку й приземлилася на ліве око. Вітер завив, і Меліса разом з ним. Крик жінки втілював таку міру болю, яка б не вписалася в десятибальну шкалу болю, наявну в лікарнях. Агонія Меліси перевалювала за сто — так страждає людина, яку варять заживо. Вона відступила назад, упиваючись нігтями в чудовисько на оці. Воно пульсувало все швидше, і Кет почула низький, плавний звук, доки штукенція продовжувала обід. То було плямкання.

«Йому байдуже, кого пожирати», — подумала Кет. Вона збагнула, що наближається до волаючої, поглинутої болем жінки.

— Зупинись! Мелісо, ЗУПИНИСЬ!

Меліса не зважала. Вона й далі задкувала. Жінка перечепилася через гілляку, що завітала на гостину до кімнати, та поповзла далі. Кет стала біля неї на коліно і вдарила мітлою прямо по обличчю Меліси. Якраз туди, де почвара поїдала око нещасної.

Хлюп — і мерзота з’їхала вниз по щоці, лишаючи по собі смуги липкого слизу. Вона поповзла по вкритій листям підлозі до гілки, під якою хотіла заховатися, як під ліжком. Кет схопилася на ноги й наступила на потвору. Відчула, як вона розплющилася під її важкими черевиками «Нью Беленс». Зеленкувата юшка розлетілася в різні боки, наче Кет наступила на повітряну кульку зі шмарклями.

Кет знову опустилася на підлогу, цього разу — на обидва коліна, та обійняла Мелісу. Спершу жінка пручалася, і Кет відчула, як кулак ледь зачепив її вухо. Урешті Меліса заспокоїлася та, важко дихаючи, запитала:

— Воно зникло? Кет, воно зникло?

— Мені краще, — вражено мовив Ньюсом десь позаду них — наче з іншого світу.

— Так, воно зникло, — відповіла Кет. Вона уважно вдивлялася в обличчя Меліси. Око, на яке приземлилася мерзота, налилося кров’ю, але загалом виглядало нормально. — Ти можеш бачити?

— Так. Трішки туманно, та потроху роз’яснюється. Кет… цей біль… це наче кінець світу.

— Хто-небудь, промийте мені очі! — репетував Дженсен. У його голосі звучало обурення.