Розділ «Маленький зелений бог агонії»

Райдаут кивнув: вгору-вниз, вгору-вниз, знову прямо. Він не втрачав зорового контакту. Кет була переконана, що він із такою ж могильною серйозністю кивав би, якби Ньюсом сказав, що його біль — синій чи багряний, як казковий багряний людожер. Вона подумала зі страхом справжнього здивування: «Я можу зараз втратити контроль над собою. Справді можу. Це буде найдорожчий напад гніву в моєму житті, але все одно — я можу».

— А де він?

— Скрізь, — це пролунало майже як стогін.

Меліса зробила крок уперед, стурбовано зиркаючи на Дженсена. Кет бачила, як він кивнув, жестом наказуючи їй повернутися до дверей.

— Так, він любить створювати таке враження, — сказав Райдаут. — Але це не так. Сер, заплющте очі та зосередьтесь. Знайдіть свій біль. Не зважайте на оманливі крики, які він видає, — ігноруйте це дешеве черевомовство — і знайдіть його місце розташування. Ви можете це зробити. Ви повинні це зробити, якщо хочете, щоб усе пройшло успішно.

Ньюсом заплющив очі. З півтори хвилини кімнату не тривожив жоден звук, тільки вив вітер та бризкав дощ — наче хтось кидав жмені гравію об шибки. У Кет був старомодний механічний годинник, який батько подарував їй багато років тому на завершення школи медсестер, і коли вітер ненадовго затихав, вона чула його самозакохане цокання. І ще дещо: у дальньому кінці будинку старенька Тоня Мерсден наспівувала, прибираючи кухню наприкінці робочого дня: «Вирішило жабенятко оженитись, мммммм…» [263]

Нарешті Ньюсом промовив:

— Він у мене в грудях. Високо в грудях. Або на дні горла, якраз під трахеєю.

— Ви його бачите? Зосередьтесь!

Вертикальна зморшка виникла на лобі Ньюсома. Шрами на шкірі, яку здерло під час аварії, тремтіли по всі її довжині.

— Я бачу його. Він пульсує в такт мого серцебиття. — Його губи з відразою скривилися. — Він огидний.

Райдаут нахилився ближче.

— Це куля? Це ж вона, так? Зелена куля.

— Так. Так! Маленька зелена куля, що дихає!

«Прямо як саморобний тенісний м’ячик, який у вас або в рукаві, або в тій великій коробочці для обідів, преподобний», — подумала Кет.

І тут, наче вона подумки керувала ним (а не просто припускала, як розвиватиметься ця маленька, посередня п’єска), Райдаут сказав:

— Містере Дженсен, сер. Там під моїм стільцем лежить коробочка для обідів. Дістаньте її, відкрийте та станьте біля мене. Зараз вам більше не треба нічого робити. Просто…

Кет Макдональд зірвалася. Вона почула клацання у власній голові. Воно звучало так, наче Роджер Міллер[264] клацав пальцями перед вступом до «Короля Доріг».

Вона стала біля Райдаута та відштовхнула його плечем убік. Це було легко. Чоловік був вищим за неї, але Кет перевертала та піднімала пацієнтів майже половину свого життя, тому була сильнішою.

— Розплющте очі, Енді. Розплющте їх негайно. Погляньте на мене.