Розділ «Маленький зелений бог агонії»

— Вона потребує напучування. Най святиться ім’я твоє, Господи, — Райдаут нахилився до Ньюсома, сплівши за спиною руки в замок. Він нагадував Кет стару ілюстрацію до Вашингтона Ірвінга — шкільного вчителя Ікабода Крейна. — Вона своє сказала. Можна тепер я висловлюся?

Ньюсом ще більше спітнів, та досі усміхався.

— Завдайте їй гарту. Порвіть, розтопчіть. Гадаю, я хочу це почути.

Кет сміливо поглянула священику в обличчя. Темні, запалі очі бентежили, та все ж вона не відвела погляду:

— Насправді я також.

Руки Райдаута все ще були складені за спиною, рожевий череп трохи просвічував крізь його тонке волосся, а довге обличчя набуло урочистого вигляду. Він оглядав її. А потім запитав:

— Ви ж самі ніколи не страждали, правда?

Кет відчула гостру потребу уникнути цього питання, просто відвести погляд, або і те, й інше одразу. Притлумила в собі це бажання:

— Коли мені було одинадцять, я впала з дерева та зламала руку.

Райдаут округлив губи й свиснув: одна немелодійна, майже глуха нота.

— Зламали руку, коли вам було одинадцять. О, певно, це були справжні тортури.

Вона почервоніла. Вона знала цю особливість себе й ненавиділа її, але не могла перекрити доступ жару.

— Принижуйте мене, скільки вам заманеться. Те, що я сказала, базується на роках роботи з пацієнтами, які страждають від болю. Це медична точка зору.

А зараз він скаже, що виганяв демонів, маленьких зелених божків чи ще щось там, ще коли я під стіл пішки ходила.

Та він цього не сказав.

— Не сумніваюся, — відповів священик. — І впевнений, що ви майстер своєї справи. Впевнений, що ви встигли надивитися на всіляких симулянтів та позерів. Ви добре знаєте їх. Ну а я добре знаю вас, міс, бо бачив багатьох таких, як ви. Зазвичай вони не такі гарненькі, як ви, — нарешті відгомін акценту: гарненькі прозвучало як гагненькі, — але їхня погорда щодо болю, який самі ніколи не відчували, який не здатні збагнути, завжди однакова. Вони працюють із лежачими хворими, пацієнтами, страждання яких варіюються від слабкого болю до палючої, нестерпної агонії. І через певний час це все починає виглядати перебільшенням та симуляцією, чи не так?

— Це зовсім не правда, — заперечила Кет. Що трапилося з її голосом? Він враз принишк.

— Ні? А коли ви згинаєте їхні ноги, а вони починають кричати на п’ятнадцяти — або навіть десяти градусах, — чи не з’являється у вас думка (спершу в глибині свідомості, а потім усе ясніше і чіткіше), що вони байдики б’ють? Відмовляються докласти зусиль? Може, навіть випрошують співчуття? Коли ви заходити в кімнату, а їхні обличчя бліднуть, чи не думаєте ви: «О, зараз мені знову доведеться мати справу з цим ледачим вайлом»? Чи не викликає у вас огиду — у вас, яка раз упала з дерева та зламала, прости Господи, руку, — що вони благають, аби їх поклали назад до ліжка чи щоб їм дали додаткову дозу морфію або ще чого?

— Це так несправедливо, — сказала Кет. Та її голос уже ледь відрізнявся від шепоту.

— Колись давно, коли ви ще були новенькою в цій справі, ви вміли розпізнавати агонію, — вів далі Райдаут. — У ті далекі часи ви б повірили у те, що побачите за кілька хвилин, бо в глибині душі знали, що там сидить лихий чужинець. Я б хотів, аби ви лишились і освіжили свою пам’ять… а заодно й уміння співчувати, яке ви давно втратили.