Розділ «Маленький зелений бог агонії»

— Дивись.

У горлі Ньюсома, над рукою Райдаута, яка нещільно охоплювала шию хворого, з’явилася пухлина розміром із воло. Вона повільно рухалася до рота. Кет у житті не бачила нічого такого.

— Добре, — ледь не наспівував Райдаут. Піт заливав його обличчя, комір його сорочки зіжмакався та потемнів. — Виходь. Виходь на світло. Ти вже нажерся, маленький виплодку темряви.

Вітер перейшов на крик. Дощ, який уже наполовину обернувся на град, тарабанив по шибках, наче уламки бомби. Блимнуло світло, і пролунав тріск.

— Господь дозволив тобі увійти, а тепер повеліває вийти. Ісус велить тобі вийти. Святі та мученики…

Райдаут відпустив горло Ньюсома, відсмикнувши руки, наче доторкнувся до чогось гарячого. Та рот Ньюсома не закрився. Більше того: він відкрився ще ширше, спершу ніби в глибокому позіханні, а потім — у німому лементі. Його очі закотилися, а ноги затрусилися. З нього полилася сеча, та простирадло під ним потемніло, наче вологий комір Райдаута.

— Годі, — втрутилася Кет і рушила вперед. — Він же б’ється в корчах. Ви маєте припи…

Дженсен різко відтягнув її назад. Вона обернулася і побачила, що його обличчя, зазвичай рум’яне, стало блідим як смерть.

Щелепа Ньюсома відвисла майже до грудної клітини. Нижня частина його обличчя розпливлася в грандіозному позіханні. Кет почула, як скронево-щелепні зв’язки заскрипіли, наче колінне сухожилля під час інтенсивної фізіотерапії, — звук нагадував скавучання старого шарніра. Світло в кімнаті вимкнулось, ввімкнулось, вимкнулось і знову ввімкнулось.

— Виходь! — кричав Райдаут. — Виходь!

У темряві рота Ньюсома, за зубами, виникло щось міхурчасте, вкрите волосинками. Воно пульсувало.

Дзвінкий удар, тріск — і шибка розбилася на друзки. Кухлики з кавою впали на підлогу й також розбилися. Раптом у кімнату влетіла гілка. Світло згасло. Генератор увімкнувся знову. Цього разу не бурчав, а рівномірно гудів. Коли світло повернулося, Райдаут лежав біля Ньюсома — руки розкидані в різні боки, а обличчя встромлене у вологу пляму на простирадлі. З розчепіреного рота Ньюсома щось сочилося, і зуби чоловіка лишали сліди на безформному тілі, прикрашеному маленькими зеленими шипами.

«Ні, не тенісний м’ячик, — подумала Кет, — радше м’ячик «куш» [265], яким люблять гратися дітлахи».

Тоня побачила це й побігла назад у коридор. Жінка низько опустила голову і, сплівши руки на потилиці, закрила вуха передпліччями.

Зелена штукенція впала Ньюсому на груди.

— Пирсни на нього! — крикнула Кет до Дженсена. — Пирсни, доки він не втік.

Так. А тоді вони запхають його в баночку для зразків і щільно закрутять кришку. Дуже щільно.

Розплющені очі Дженсена світилися порожнечею. Він був схожим на сновиду. Вітер повіяв у кімнату та скуйовдив його волосся. Зі стіни впала картина. Дженсен протягнув уперед руку з аерозолем і натиснув на пластмасову кнопку. Почувся свист, а потім чоловік підскочив, репетуючи. Він спробував повернутися (певно, щоб утекти, як Тоня), але перечепився та впав на коліна. Кет була надто приголомшеною, щоб поворухнутися — не могла навіть підняти руку, — але якась частина її мозку досі функціонувала, адже вона одразу збагнула, що трапилося. Дженсен повернув аерозоль до себе, і замість того, щоб знешкодити перцевим газом зелену штуку, яка зараз повзала по волоссю непритомного преподобного Райдаута, він пирснув ним собі в очі.

— Не пускайте його до мене! — волав Дженсен. — Він наосліп відповз від ліжка. — Я нічого не бачу, не пускайте його до мене!

Вітер перейшов у шквал. Сухе листя легко відірвалося від гілляки, яка залетіла крізь вікно, і закружляло кімнатою. Зелена штука впала на підлогу зі зморшкуватої, обпаленої сонцем потилиці Райдаута.