Розділ «Містер Зваба»

— Звичайно. Тільки зазвичай люди кажуть, що вони занадто молоді.

— СНІД був свого роду війною. — Оллі подивився на свої покручені руки, з яких відходив його талант. — І я не був занадто старим для всього з тим пов’язаного, бо ніхто таким не буває, коли війна точиться на його рідній землі, хіба не так кажуть?

— Гадаю, це доволі справедливо.

— Я народився в тисяча дев’ятсот тридцятому. Мені було п’ятдесят два, коли у Сполучених Штатах клінічно зареєстрували й описали СНІД. Я тоді жив у Нью-Йорку і працював фрілансером на кілька рекламних агенцій. І я, і мої друзі продовжували, як звичайно, вряди-годи відвідувати ті клуби у Вілліджі[238]. Не «Кам’яну стіну» — оте кублище, яким керувала мафія, — а деякі з інших[239]. Одного вечора я стояв перед клубом «У Пітера Пеппера» на Кристофер-стрит, курив косяк на двох із одним другом, і туди зайшла зграйка хлопців. Красиві хлопці: у тісних штанах-кльошах і в сорочках, які тоді, здається, носили всі — оті, що з широкими плечима й вузькими таліями. Замшеві чобітки з набірними підборами.

— Хлопчики-звабники, — вставив Дейв.

— Отож, але не такі звабні, як той парубок. І мій найкращий друг — його звали Ноа Фрімонт, він помер минулого року, я їздив на похорон — обернувся до мене й сказав: «Вони нас більше навіть не помічають, правда?» Я погодився. Вони тебе помічали, якщо ти мав достатньо грошей, але ми в цьому сенсі утримували… завелику гідність, так можна сказати. Платити, це було так принизливо, хоча декотрі з нас платили, час від часу. Особливо наприкінці п’ятдесятих, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк.

Він знизав плечима і задивився кудись у далечінь.

— Коли ти вперше приїхав у Нью-Йорк? — нагадав Дейв.

— Я думаю, яким чином про це сказати. Наприкінці п’ятдесятих, коли жінки ще зітхали за Роком Гадсоном і Ліберачі[240], коли гомосексуальність була тим коханням, що не насмілювалося вимовити власне ім’я, на відміну від того, яке ніколи не затикалося, моя сексуальна снага перебувала в абсолютному зеніті. У цьому сенсі — є також інші, я певен, багато інших — чоловіки-ґеї та звичайні чоловіки однакові. Десь я читав, що в присутності когось привабливого вони думають про секс кожні двадцять секунд чи десь так. Але підліток і той, кому лише за двадцять, вони думають про секс постійно, хоч у присутності когось привабливого, хоч ні.

— Від самого лиш вітру встає, — промовив Дейв.

Йому згадалася його перша робота, коли він працював жокеєм бензоколонки, і та гарненька рудоволоска, коли він випадково побачив, як вона зісковзує з пасажирського сидіння пікапа свого дружка. Спідничка в неї зібгалася вгору, відкривши на єдину секунду, щонайбільше на дві, її прості білі бавовняні трусики. Він потім знову й знову прокручував той момент у себе в голові, коли мастурбував, і, хоча тоді йому було тільки шістнадцять, у пам’яті все й досі залишалося свіжим і ясним. Він не мав певності, чи так само було б, якби він мав тоді п’ятдесят. На той вік він чимало вже надивився жіночої білизни.

— Дехто з консервативних журналістів називав СНІД ґейською чумою, і то з погано приховуваним задоволенням. То й була чума, але під вісімдесят сьомий чи десь тоді ґейська спільнота вже здобула доволі багатий досвід щодо цього. Ми зрозуміли обов’язковість двох базових превентивних умов — жодного незахищеного сексу і жодних спільних голок. Але молоді думають, що вони безсмертні, і, як приказувала моя бабуся, коли, бувало, вип’є: стоячий член свідомості не має. Особливо це справедливо, коли хазяїн того члена п’яний, під якимсь іншим кайфом і знемагає від сексуального потягу.

Оллі зітхнув, знизав плечима.

— Хтось ішов на ризики. Робилися помилки. Навіть після того, як вектори передачі стали добре зрозумілими, померли десятки тисяч чоловіків-ґеїв. Люди тільки зараз починають усвідомлювати масштаби тієї трагедії, коли більшість розуміє, що ґеї не вибирають собі сексуальної орієнтації. Великі поети, великі музиканти, великі математики і науковці — бозна-скільки їх померло до того, як їхні таланти змогли розквітнути. Вони помирали в канавах, у квартирах без гарячої води, у лікарнях, у притулках для злиденних, усе через те, що вони ризикнули провести з кимсь ніч, коли музика звучала голосно, вино лилося, а слоїчки відкорковувалися[241]. За власним вибором? І зараз чимало тих, хто скаже «так», але це нонсенс. Той потяг занадто потужний. Занадто первісний. Якби я народився на двадцять років пізніше, я міг би стати одним із тих загиблих. Мій друг Ноа також. Але він помер від інфаркту, у власному ліжку. А я помру від… не важливо. Тому що під п’ятдесят уже меншає сексуальних зваб, яким мусиш опиратися, і, навіть якщо спокуса потужна, мозок інколи здатний перебороти член, принаймні на достатній час, щоби вхопити кондом. Я не кажу, ніби від СНІДу не померло чимало чоловіків мого віку. Померли — нема дурнішого дурня за старого дурня, правильно? Серед них були й мої друзі. Але таких було менше, ніж тих молодих хлопців, які набивалися в ті клуби щовечора.

Моя власна ліга — Ноа, Генрі Рід, Джон Рубін, Френк Даймонд — інколи ходили туди, просто щоб подивитися, як ті молоді хлопці виконують свої парувальні танці. Ми не розпускали слинку, а тільки дивилися. Ми не так уже й відрізнялися від гетеросексуальних чоловіків, партнерів по гольфу, які раз на тиждень ходять у «Гутерз», просто щоб подивитися, як нахиляються офіціантки[242]. Такого роду поведінка може здаватися трішки жалюгідною, але вона не неприродна. Чи ти не згоден?

Дейв похитав головою.

— Одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох завітали до денс-клубу, який називався «Довгоногі й гнучкі». Гадаю, ми вже було вирішили звідти йти, коли туди зайшов той хлопчина, сам-один. Схожий трохи на Девіда Бові[243]. Високий, у тісних білих велосипедних шортах і блакитній майці з обрізаними рукавами. Довге біляве волосся, зачесане вгору у високий кок, що було кумедним і в той же час сексуальним. Рожеві щічки — природні, не нарум’янені — з розсипом сріблястих блискіток. Губи бантиком — чи радше лук Купідона. Геть усі очі в тому закладі обернулися на нього. Ноа вхопив мене за руку і промовив: «Ось він. Оце Містер Зваба. Я віддав би тисячу доларів, щоб забрати його додому».

Я розсміявся і сказав, що на тисячу доларів він не поведеться. У такому віці й із такою зовнішністю все, що йому потрібно, — бути об’єктом захоплення й бажання. І мати класний секс якомога частіше. А коли тобі двадцять два, це часто.

— Доволі скоро він опинився в гурті приємного вигляду хлопців — хоча жоден і зблизька не мав такої гарної зовнішності, як у нього, — усі вони сміялися і випивали, і танцювали якісь оті модні тоді танці. Ніхто з них і погляду не приділив четвірці чоловіків середнього віку, які пили вино за столиком дуже далеко від танцмайданчика. Чоловіків середнього віку, які всього років за п’ять чи десять покинули намагання виглядати молодшими за свій вік. Навіщо йому було дивитися на нас, коли поряд усі ті чудові юнаки змагаються за його увагу?

І тут Френк Даймонд каже: «Він помре за якийсь рік. Побачимо, яким гарнюнім він тоді стане». Тільки він це не просто сказав; він це сердито прорік. Немов нагородив себе таким химерним… ну, я не знаю, свого роду втішливим призом.