Розділ «Містер Зваба»

— Чистився кілька разів, але ремонтувався лише раз, — сказав Оллі, відновлюючи своє повільне тюпання. — У тисяча дев’ятсот двадцять третьому, за словами дідуся, після того як мій батько впустив його в колодязь на старій фермі в Гемінгфорд Хоум[235]. Можеш таке собі уявити? Понад сто двадцять років, і тільки один раз ремонтувався. Скільки людських істот на землі можуть таким похвалитися? Дюжина? Може, лише шестеро? У тебе двоє синів і дочка, я правий?

— Правий, — підтвердив Дейв. Його друг дуже змарнів протягом останнього року, з його тонкого, як у немовляти, волосся залишилося хіба кілька віхтиків на позначеному печінковими пігментними плямами черепі, але розум у нього цокотить трохи краще, ніж в Ольги. Чи в мене самого, сам собі признався Дейв.

— Цього годинника нема в моєму заповіті, але він мусить бути в твоєму. Я певен, ти рівною мірою любиш усіх своїх дітей, ти такого характеру парубок, проте інша справа вподобання, хіба ні? Залиш його тому, хто тобі найбільше подобається.

Це буде Пітер, подумав Дейв і усміхнувся.

Чи то відповідаючи на усмішку, чи вловивши думку поза нею, Оллі розсунув губи понад залишками своїх зубів і кивнув:

— Сядьмо. Я виснажився. Тепер для цього потрібно не так багато.

Вони сіли на садову лавку, і Дейв спробував повернути годинника назад. Оллі відштовхнув його руки таким кумедним показово відмовним жестом, що це змусило Дейва розсміятися, хоча він усвідомлював, що це серйозна справа. Безумовно, серйозніша за кілька недохватних деталей у якійсь складанці.

Сильно пахли квіти, божественно. Коли Дейв Келхун думав про смерть — тепер уже не таку далеку, — найбільше його засмучувала перспектива втрати чуттєвого світу з його простими втіхами. Вигляд жінки в топі з глибоким викотом «човником». Як Козі Коул гатить по барабанах у «Топсі. Частина друга»[236]. Смак лимонного торта з хмаркою безе на вершечку. Запах квітів, яких він не може назвати, хоча його дружина знала колись їх усі.

— Оллі, ти можеш померти цього тижня, знає Бог, що кожен у цьому закладі стоїть одною ногою в могилі, а другою — на банановій шкоринці, але нема в тебе змоги це знати точно. Я не знаю, чи тобі щось наснилося, чи якийсь чорний кіт перебіг дорогу, чи щось іще, але передчування — то суще лайно.

— Я не просто маю передчування, — відповів Оллі. — Я бачив його. Я бачив Містера Звабу. Я бачив його кілька разів протягом останніх двох тижнів. Щоразу ближче. Вельми скоро станеться візит до моєї кімнати, а тоді й по всьому. Я не боюся. Насправді я на це радо чекаю. Життя — чудова штука, але, якщо живеш достатньо довго, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— Містер Зваба, — промовив Келхун. — Хто це, збіса, такий, Містер Зваба?

— Це не насправді він, — ніби й не чув, продовжував Оллі. — Я це розумію. Це його проекція. Певне узагальнення часу і місця, якщо тобі так подобається. Хоча колись був і справжній Містер Зваба. Так ми з друзями назвали його того вечора в «Довгоногих і гнучких». Справжнього його імені я так і не дізнався.

— Щось я нічого не второпаю.

— Слухай, ти ж знаєш, що я ґей, правильно?

Дейв усміхнувся:

— Ну, я гадаю, часи твоїх залицянь закінчилися ще до того, як я з тобою познайомився, але я дійсно так собі й уявляв, авжеж.

— Це через шийну хустку?

Через твою ходу, подумав Дейв. Навіть із ціпком. Через те, як ти пропускаєш пальці крізь те, що в тебе залишилося від волосся, а потім кидаєш погляд у дзеркало. Як ти закочуєш під лоба очі на тих жінок у телепередачі, «Справжні домогосподарки» [237]. Навіть оті твої натюрморти у твоєму номері, у яких відбивається історія твого занепаду. Колись ти певне був дуже майстерним, а тепер у тебе тремтять руки. Ти правий, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— У тім числі, — відповів Дейв.

— Ти коли-небудь чув, аби хтось казав, що він занадто старий для якоїсь з американських військових пригод — В’єтнаму, Іраку, Афганістану?