Розділ «Ур»

— Просто дай відповідь. Були чи не було?

«Виділи «Так» або «Ні», — подумав Веслі.

— Гаразд, — відповів Дон. — Наскільки я можу сказати, не звертаючись до свого вірного комп’ютера, не було. Пам’ятаю, він якось заявляв, що партизани, які воювали проти Батисти, забили палицями до смерті його песика. Як тобі такий цікавий, проте малокорисний факт? Ну знаєш, коли він на Кубі був. Він сприйняв це як знак, що їм із Мері пора накивати п’ятами в бік Флориди — і вони накивали, стрімголов.

— А ти випадково не пригадаєш, як того песика звали?

— Та пригадаю. Треба буде перевірити в інтернеті, але, здається, Неґріта. Щось таке. Звучить трохи по-расистськи, але що я можу знати?

— Дякую, Доне. — Він відчув, як німіють губи. — Завтра побачимося.

— Весе, а з тобою точно все… ФРЕНКІ, ПОКЛАДИ! НЕ… — Щось загуркотіло. — От лайно. Здається, то була дельфтська порцеляна. Весе, я більше не можу розмовляти. До завтра.

— Так.

Веслі повернувся до кухонного столу. І побачив, що на сторінці змісту з’явився новий пункт. Роман (чи бозна-що ) було завантажено з…

Звідки? З якоїсь іншої планети в реальності, яка зветься Ур (чи, може, УР) 7 191 974?

У Веслі більше не було сил відкидати цю ідею й називати її смішною. Утім, їх лишалося достатньо, щоб він дійшов до холодильника й узяв собі пиво. Бо воно було йому потрібне. Він відкрив, випив половину за п’ять довгих ковтків, відригнув. Потім сів. Йому трохи покращало. Він виділив своє нове надходження ($7,50 — це неймовірно дешево, як на не знаний досі твір Гемінґвея, подумалося йому), і виникла титульна сторінка. На наступній сторінці була присвята. Сі та Мері, з любов’ю. А далі:

Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд. Перший — той, що навчив тебе. Другий — той, якого навчив ти. Третій і четвертий — ті, які працювали на тебе. А п’ятий — той, який пережив тебе. То зимовий пес. Зимовим псом Кортланда була Неґріта, але він думав, що нею хіба що ворон розлякувати…

До горла піднявся струмінь гарячої рідини. Веслі прожогом кинувся до раковини, схилився над нею і щосили боровся з собою за те, щоб пиво лишилося всередині. Позиви до блювання вляглись, і він відкрутив кран — не для того, щоб змити блювоту в каналізацію; підставив долоні ківшиком під потік і похлюпав на розпашілу шкіру. Стало краще.

Веслі повернувся до «Кіндла» і втупився в нього.

Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд.

Десь там, у якомусь коледжі, значно масштабнішому за Мур у Кентуккі, стояв комп’ютер, запрограмований на те, щоб читати книжки й ідентифікувати письменників за їхніми стилістичними фішками, буцімто так само унікальними, як відбитки пальців чи сніжинки. Веслі тьмяно пригадував, що цю комп’ютерну програму використали, щоб визначити автора роману «Основні кольори», написаного під псевдонімом; програма прошерстила тисячу авторів за лічені години чи дні й видала результат — колумніст суспільно-політичного журналу Джо Клейн, який згодом зізнався в авторстві.

Веслі подумав, що якби він увів «Псів Кортланда» в той комп’ютер, машина б виплюнула йому ім’я Ернеста Гемінґвея. Та насправді навіть комп’ютер не був потрібен.

Руками, що дуже сильно трусилися, він підняв «Кіндл» зі столу.

— Що ти таке? — спитав він.

3. Веслі відмовляється божеволіти