Розділ «Ур»

Тиждень обіцяв бути довгим.

— І вона, — сказав він, звертаючись до свого комп’ютера (чудового слухача!), — може прийняти рішення не давати нам другого шансу. Я повинен бути до цього готовим.

Що ж, він міг би спробувати. А ще міг зателефонувати тій стерві Сюзан Монтанеро і особисто їй сказати, щоб перестала агітувати проти нього. І взагалі, навіщо вона це робить? Господи помилуй, вона ж колега!

Та тільки, якщо він це зробить, Сюзан усе перекаже своїй подружці (подружці? хто ж знав? хто б міг навіть запідозрити?) Еллен. Найліпше було залишити цей момент у спокої. Хоча здавалося, що злість іще не до кінця покинула його серце. Тепер її було скеровано на міс Монтанеро.

— Не зважай, — сказав він своєму комп’ютеру. — Джордж Герберт помилявся. Добре жити — не найкраща помста; добре кохати — ось найкраща помста.

Веслі повернувся до комп’ютера, та потім згадав, що Дон Олман сказав про його «Кіндл»: «Я думав, їх тільки білими роблять». Авжеж, у малого Гендерсона був білий, але — як там кажуть? — одна ластівка весни не робить. Після кількох фальстартів Ґуґл (набитий інформацією, проте в цілому дурний, мов стовп) привів його до сайтів, де збиралися фанати «Кіндла». Знайшов один під назвою «Кіндл-Кендл»[132]. Угорі висіло химерне фото якоїсь жінки в квакерській одежині, що читала «Кіндл» під свічкою. (Чи, може, «Кендлом».) Тут він прочитав декілька постів, у яких автори переважно скаржилися на те, що «Кіндл» випускають лише в одному кольорі, і один блоґер обізвав його «простеньким стареньким білим, легким у забрудненні». Під цим постом була відповідь, у якій тому, хто скаржився, радили: якщо ви хочете читати, тримаючи «Кіндл» брудними пальцями, то купіть для нього чохол. «Будь-якого кольору, — приписала та жінка. — Будьте дорослим — покажіть творчі здібності!»

Веслі вимкнув комп’ютер, пішов на кухню, взяв собі ще пиво й витяг «Кіндл» із портфеля. Свій рожевий «Кіндл». Якби не колір, він виглядав би точнісінько так само, як і ті, що на сайті «Кіндл-Кендл».

— Кіндл-Кендл, шміндл-шмендл, — сказав він. — Це просто якийсь ґандж у пластмасі.

Можливо. Але чому його привезли експрес-доставкою за один день, якщо він цього пункту не вибирав? Бо хтось на фабриці «Кіндлів» хотів якнайшвидше позбутися рожевого мутанта? Та це смішно. Його би просто викинули. Ще одна жертва контролю якості.

Чи можна було з «Кіндла» виходити в інтернет? Цього він не знав. Та згадав ще одну дивну річ про свій пристрій: у коробці була відсутня брошура з інструкцією. Він подумав був зайти знову на «Кіндл-Кендл», перевірити, чи не відповіли на його запитання, та потім від цієї думки відмовився. Бо зрозумів, що вже почав байдикувати, вбивати той час, який відділяв його від наступного понеділка, коли Еллен може зателефонувати знову.

— Я скучив за тобою, мала, — промовив він і з подивом відзначив, що голос затремтів. Він справді за нею скучив. І сам не розумів, як сильно, поки не почув її голосу. Він занадто носився зі своїм ураженим еґо. Не кажучи вже про свою впрілу маленьку злобу.

Екран повідомив, що «Кіндл» Веслі завантажився. Видно було перелік книжок, які він придбав: «Дорога змін» Річарда Єйтса, «Старий і море» Гемінґвея. «Новий оксфордський словник американської англійської» туди завантажив виробник. Треба було лише почати набирати слово, і «Кіндл» знаходив його для тебе. То був такий собі TiVo[133] для книжкових хробаків.

Та чи можна заходити в інтернет?

Він натиснув на кнопку «Меню», й відкрився екран з варіантами вибору. Верхній (звісно) пропонував «ВІДВІДАТИ МАГАЗИН КІНДЛ». Але поблизу нижнього поля була дивна кнопка «ЕКСПЕРИМЕНТ». Це здалося цікавим. Він навів на неї курсор, натиснув і прочитав угорі екрана таке: «Ми працюємо над експериментальними прототипами. Ви вважаєте їх корисними?»

— Ну, не знаю, — сказав Веслі. — А які вони?

Першим прототипом виявився «БАЗОВИЙ ІНЕТ». Тож «так» на запитання про інтернет. «Кіндл», вочевидь, був більш комп’ютеризованим, ніж здавалося на перший погляд. Він побіжно оглянув інші експериментальні можливості: завантаження музики (ура-ура) і проговорювання тексту (ця функція могла виявитися корисною, якби він був сліпим). Він натиснув на кнопку «Далі», щоб побачити, які ще є експериментальні прототипи. Залишився тільки один: «Ур: функції».

А це що, в біса, таке? Як йому було відомо, слово «Ур» мало лише два значення: місто в Старому Заповіті і префікс, що означає «примітивний» чи «простий». Екран не допоміг. Для інших експериментальних функцій пристрій пропонував пояснення, проте не для цієї. Що ж, був лише один спосіб довідатися. Він навів курсор на «Ур: функції» і відкрив їх.

Вискочило нове меню. У ньому були три пункти: «Ур: книжки», «Ур: архів новин» та «Ур: локальний (на стадії розробки)».

— Що? — не зрозумів Веслі. — Що це взагалі таке?

Він виділив пункт «Ур: книжки», підніс палець до кнопки «Вибір», та потім завагався. Зненацька шкірою пробіг холодок, як тоді, коли записаний голос Еллен змусив його застигнути напівзігнутим, з простягнутою до холодильника по пиво рукою. Згодом він думатиме: «То був мій власний ур. Щось просте й примітивне глибоко всередині, що під’юджувало натиснути кнопку».