Розділ «Ур»

«У справді темну ніч душі, — сказав якось Скотт Фіцджеральд, — завжди третя година, і так день у день».

О третій годині тієї вівторкової ночі Веслі лежав без сну і в гарячковому стані ганяв у голові думку, чи він, бува, не накручує себе. Ще годину тому він зусиллям волі вимкнув рожевий «Кіндл» і поклав назад у портфель, але досі, як і опівночі, перебував у полоні меню «Ур: книжки».

Він пошукав Ернеста Гемінґвея в двох дюжинах кіндлівських Урів із майже десяти з половиною мільйонів і знайшов щонайменше двадцять романів, про які ніколи не чув. В одному Урі (номер 6 201 949, дата народження його матері) Гемінґвей виявився письменником детективного жанру. Веслі завантажив книжку, що називалася «Це кров, кохана!», і виявив дешевенький романчик… але написаний уривчастими короткими реченнями, які він би впізнав де завгодно.

Гемінґвеївські речення.

Та навіть у ролі детективника Гемінґвей відійшов від гангстерських воєн і кривавих розборок, щоб написати «Прощавай, зброє». Здавалося, що він завжди писав «Прощавай, зброє»; інші назви з’являлись і зникали, але роман «Прощавай, зброє» був завжди, а «Старий і море» — здебільшого.

Веслі пошукав Фолкнера.

Фолкнера не було взагалі, в жодному з Урів.

Він заліз у звичайне меню й побачив, що там Фолкнера повно. Але тільки в цій реальності — таке складалося враження.

У цій реальності.

Його свідомість зіщулилася від страху.

Він пошукав Роберто Боланьйо, автора «2666». У звичайному меню «Кіндла» його не було, зате знайшовся в кількох підменю «Книжок Уру». Там були інші романи Боланьйо, у тому числі (в Урі 101) книжка з колоритною назвою «Мерилін бере в рот у Фіделя». Він мало не завантажив її, але передумав. Так багато авторів, так багато Урів, так мало часу.

Частка його свідомості (що сиділа у віддаленому закапелку, проте була по-справжньому налякана) і далі наполягала, що все це — ретельно продуманий розіграш, який виник у запаленому мозку якогось божевільного програміста. Проте докази, що їх він поволі збирав тієї довгої ночі, вказували на протилежне.

Наприклад, Джеймс Кейн. В одному Урі, де дивився Веслі, він помер у надзвичайно молодому віці, написавши лише дві книжки — «Коли настане ніч» (нову) та «Мілдред Пірс» (зі старенького). Веслі міг би зробити ставку на те, що константою Кейна буде «Листоноша завжди дзвонить двічі», що це його ур-роман, так би мовити. Але ні. Він шукав Кейна в дюжині Урів, та «Листоношу» знайшов лише раз. А от «Мілдред Пірс» (яку він вважав досить-таки слабеньким твором Кейна) виринала завжди. Як «Прощавай, зброє».

Своє ім’я та прізвище він вводив теж — і з’ясував те, чого й боявся: в Урах аж кишіло Веслі Смітами (один, схоже, писав вестерни, інший — порноромани на кшталт «Вечірка в трусах у Пітсбурґу»), однак, схоже, то були якісь інші люди. Звісно, бути на сто відсотків певним він не міг, але скидалося на те, що він ні на що не наважувався в 10,4 мільйона альтернативних реальностей і в кожній з них був неопублікованим невдахою.

Лежачи без сну в ліжку і слухаючи, як десь далеко гавкає одинокий собака, Веслі почав тремтіти. Тієї миті власні літературні поривання здавалися йому дуже дрібними. А натомість гігантськими (такими, що нависали над його життям і навіть здоровим глуздом) виглядали багатства, сховані в тій тоненькій рожевій панелі з пластику. Він згадував усіх тих письменників, чию смерть оплакував: від Нормана Мейлера та Сола Беллоу до Дональда Вестлейка і Евана Гантера. В одного за одним Танатос відбирав магічні голоси, й вони більше не озивалися.

Та тепер вони заговорили.

Вони могли говорити з ним.

Він рвучко відкинув ковдру. «Кіндл» кликав його, але не людським голосом. Той звук більше нагадував серцебиття, як в оповіданні Едґара По «Серце виказало». Тільки тут він ішов ізсередини портфеля, а не з-під мостин підлоги, і…

По!

Ісусе милосердний, він же По не шукав!