Розділ «Ур»

— Я не хотів вас налякати. — То був малий Гендерсон. Він зі стривоженим виглядом стояв у дверях. Це не надто здивувало Веслі. «Якби я зараз сам себе побачив, то теж би стривожився».

— Ой, ви мене не налякали, — відповів Веслі. Ця явна брехня так його насмішила, що він мало не захихотів. Довелося затуляти рота долонею, щоб себе втримати.

— Що з вами? — Малий Гендерсон зробив крок і опинився в аудиторії. — Вас не муха вкусила. На вірус теж не дуже схоже. У вас такий жахливий вигляд. Вам хтось щось погане повідомив чи що?

Веслі хотів був сказати йому, щоб не ліз у чужі справи, не сунув носа до чужого проса, брав ноги в руки і чухав звідси, але потім ота налякана частка його «я», що тремтіла від страху в найдальшому куточку розуму, наполягаючи на тому, що рожевий «Кіндл» — це розіграш чи початковий хід у якомусь ретельно спланованому шахрайстві, вирішила перестати ховатися й почати діяти.

«Якщо ти справді відмовляєшся божеволіти, то роби вже щось, — сказала та частка. — Що скажеш?»

— Містере Гендерсон, як ваше ім’я? Геть із голови вилетіло.

Малий усміхнувся. Усмішка була приємна, та очі все ще дивилися стурбовано.

— Роберт, сер. Роббі.

— Так, Роббі. А я Вес. Хочу тобі щось показати. Або ти нічого не побачиш — а це означатиме, що в мене галюцинації і, найпевніше, нервовий зрив. Або ти побачиш щось таке, від чого в тебе зірве дах повністю. Ходімо до мене в кабінет.

Коли вони перетинали двір Муру, Гендерсон намагався розпитувати. Веслі тільки відмахувався, проте в душі радів, що Роббі Гендерсон повернувся, й відчував полегшення від того, що налякана частка його свідомості взяла на себе ініціативу й висловилася. «Кіндл» уже не здавався йому таким лячним — таким небезпечним, — як упродовж усього того часу, відколи він знайшов приховані меню. У якому-небудь романі Роббі Гендерсон би не побачив нічого, і протагоніст би вирішив, що він втрачає розум. Чи вже втратив. Веслі мало не сподівався на це, бо…

«Бо я хочу, щоб це була галюцинація. Якщо це так і якщо з допомогою цього молодого чоловіка я це з’ясую, то я впевнений, що зможу уникнути божевілля. А я відмовляюся божеволіти».

— Містере Сміт, ви розмовляєте самі з собою, — сказав Роббі. — Тобто Весе.

— Вибачте.

— Ви мене трохи лякаєте.

— Та я й сам себе лякаю.

У кабінеті сидів у навушниках Дон Олман — виправляв реферати й співав про жабу-бика Джеремаю[137] голосом, що переходив усі межі немелодійного й заглиблювався в далекі незвідані краї істинно мерзенного. Побачивши Веслі, він вимкнув свій «айпод».

— Я думав, у тебе заняття.

— Я скасував. Це Роберт Гендерсон, мій студент із курсу американської літератури.

— Роббі, — представився Гендерсон, простягаючи руку.

— Привіт, Роббі. Я Дон Олман. Один із найменш відомих братів Олманів. Я граю на простій тубі.