Розділ «Ур»

Портфель Веслі залишив на звичному місці, біля свого улюбленого крісла. Він поквапився до нього, відкрив, вихопив «Кіндл» і ввімкнув його зарядним пристроєм в електромережу (нізащо в світі він би не став зараз ризикувати посадити батарейку). Похапцем відкрив меню «УР: КНИЖКИ», набрав ім’я та прізвище По і за першим же пошуком знайшов Ур (номер 2 555 676), де По жив до 1875 року замість померти в сорок років у 1849-му. І ця версія По писала романи! Цілих шість! Пожадливість сповнила душу Веслі, коли його очі перебігали від назви до назви.

Один називався «Дім ганьби, або Ціна занепаду». Веслі його завантажив (за цей роман стягували всього $4,95) і читав до світання. Потім вимкнув рожевий «Кіндл», поклав голову на руки й дві години проспав на кухонному столі.

Йому снилися сни. Без образів; самі слова. Назви! Нескінченні низки назв, і за багатьма крилися не знані досі шедеври. І стільки було тих назв, як зірок на небі.

Вівторок і середу він ще тримався на ногах (сяк-так), але в четвер під час заняття зі «Вступу до американської літератури» недосипання й надмірне збудження далися взнаки. Не кажучи вже про ненадійний контакт із реальністю, що ставав дедалі хисткішим. На половині «міссіссіпської лекції» (яку він зазвичай читав упевнено й переконливо) про те, що Гемінґвею далеко було до Твена, а майже всій літературі двадцятого століття — далеко до Гемінґвея, він зловив себе на тому, що розказує аудиторії: Татусь не писав роману про собак, але якби прожив довше, то, безумовно, написав би.

— Щось поживніше за «Марлі та я», — сказав він і розсміявся — весело й лячно.

А повернувшись до дошки спиною, побачив, що на нього дивляться двадцять дві пари очей, і в усіх них читалися різні співвідношення занепокоєності, спантеличеності й веселощів. До нього долинув шепіт, виразний, як стукіт старечого серця — для вух божевільного оповідача у По: «У Сміті їде стріха».

Стріха у Сміті ще не їхала, принаймні поки що, але сумнівів у тому, що вона загрожувала з’їхати, не залишалося.

«Я відмовляюся, — подумав він. — Відмовляюся, відмовляюся». І усвідомив (на свій власний жах), що насправді бурмоче собі під ніс.

Це почув малий Гендерсон у першому ряду.

— Містере Сміт? — Вагання. — Сер? З вами все гаразд?

— Так, — відповів він. — Ні. Вірус підчепив. Чи комаха якась вкусила. — А сам подумав: «Золотий жук По», — і ледве стримався, щоб не захихотіти смішком схибнутого. — Лекцію скінчено. Ідіть собі, гуляйте.

І, коли всі кинулися до дверей, він зібрав рештки самовладання й гукнув:

— Наступного тижня Реймонд Карвер! Не забудьте! «Звідки я дзвоню».

І подумав: «А що ще є від Реймонда Карвера в різносвітті Уру? Чи є такий світ… чи дюжина, чи тисяча… де він покинув курити, дожив до сімдесяти й написав ще книжок із шість?»

Він сів за стіл, потягся до портфеля з рожевим «Кіндлом» усередині, але відсмикнув руку. Потягся знов, і знов зупинився, і застогнав. То був наче наркотик. Чи сексуальна одержимість. А це навіяло згадку про Еллен Сілверман, хоча він про неї ні разу не подумав, відколи відкрив для себе приховані меню «Кіндла». Уперше з того часу, як Еллен пішла, він геть-чисто перестав про неї думати.

Яка іронія, чи не так? Тепер я читаю з екрана, Еллен, і не можу спинитися.

— Я відмовляюся витрачати решту свого дня на те, щоб витріщатися в цю штуку, — сказав він, — і я відмовляюся божеволіти. Відмовляюся дивитись і відмовляюся божеволіти. Дивитися чи божеволіти. І те, і те відмовляюся. Я…

Але рожевий «Кіндл» лежав у нього в руці! Він витяг його в той час, коли заперечував його владу над собою! Коли він це зробив? І чи він справді мав намір сидіти тут, у порожній аудиторії, і з захватом вдивлятись у «Кіндл»?

— Містере Сміт?

Той голос так його перелякав, що він упустив «Кіндл» на стіл. Одразу ж підхопив і оглянув з усіх боків, злякавшись, що пристрій міг розбитись. Але з ним усе було гаразд. Дякувати Богу.