Розділ «Ур»

— Що там? — одночасно промовили Дон і Роббі.

— Пише, що мою покупку скасували. «Неправильний номер кредитної картки». — Він задумався. — Таке могло бути. Я вічно плутаю дві цифри, часом навіть коли клята картка лежить біля клавіатури. Я трохи дислексик.

— Але замовлення все одно пройшло, — задумливо промовив Дон. — Якось… для когось. Кудись. А в якому Урі зараз ми? Що з цього приводу каже «Кіндл»? Нагадай мені.

Веслі відкрив необхідне меню й прочитав номер — 117 586.

— Точно — це той Ур, звідки з’явився цей «Кіндл». У тому Урі номер «Мастеркард», який ти дав, правильний для Веслі Сміта, який існує там.

— Які взагалі шанси, що могло статися щось подібне? — спитав Роббі.

— Не знаю, — відповів Дон, — але, ймовірно, ще менші, ніж одна чотиримільйонна до одного.

Веслі відкрив рота, щоб щось сказати, але його перервала автоматна черга стукоту у двері. Усі аж підскочили. А Дон Олман навіть тихо скрикнув.

— Хто там? — спитав Веслі, хапаючи «Кіндл» і притискаючи до грудей, наче хотів захистити.

— Вахтер, — відповів голос на тому боці дверей. — Ви там додому збираєтеся чи як? Уже майже сьома, вхідні двері замкнути треба.

4. Архів новин

Вони не закінчили, навіть близько. Ще ні. Особливо хотів продовжувати Веслі. Хоча за багато днів йому жодного разу не вдалося поспати довше, ніж три години поспіль, він почувався бадьорим і енергійним. Вони з Роббі рушили пішки до його помешкання, а Дон пішов додому, щоб допомогти дружині повкладати хлопців спати. Успішно з цим упоравшись, він мав до них долучитися вдома у Веслі, де сеанс розширення свідомості продовжиться. Веслі пообіцяв замовити їжу.

— Добре, — сказав Дон, — але будь уважний та обережний. Ур-китайське їдло просто не таке, як треба, на смак, а щодо німецького китайського, то ти знаєш, як кажуть: уже через годину ти голодний і хочеш влади.

На власний подив, Веслі навіть засміявся.

— То ось як виглядає житло викладача англійської, — зацікавлено роззираючись навколо, промовив Роббі. — Ого, скільки книжок. Клас, мені подобається.

— Добре, — сказав Веслі. — Я їх позичаю, але тільки тим, хто повертає. Не забувай про це.

— Не забуду. Мої батьки ніколи не були, ну, фанатами читання. Кілька журналів, кілька книжок про дієти, один-дві посібники з самовдосконалення… от і все. І я міг бути таким самим. Якби не ви. Робив би собі з мозку відбивну на футбольному полі, а попереду мені б не світило нічого — ну, може, був би вчителем фізвиху в окрузі Джайлс. Це в Теннессі. Ї-хо[138]!

Веслі це розчулило. Може, тому, що надто вже багато емоційних вихорів останнім часом його підхоплювало.

— Дякую, але пам’ятай, що добре гучне «Ї-хо» — не так уже й погано. Це частина твого походження, між іншим. І обидві частини рівноцінні.

Він згадав, як Еллен видерла «Порятунок» у нього з рук і швиргонула через усю кімнату. А чому? Бо ненавиділа книжки? Ні. Тому, що він не слухав її, коли вона його потребувала. Чи ж не Фріц Ляйбер, великий автор фентезі й наукової фантастики, назвав книжку «коханкою гуманітарія»? А коли Еллен його потребувала, чи не тішився він в обіймах іншої своєї коханки, тієї, яка нічого не вимагала (крім великого словникового запасу) і завжди його приймала таким, як є?