Розділ «Ур»

— Що мені тепер робити?

— Почнімо з того, — мовив Дон, — що ця величезна таємниця має лишитися між нами трьома. — Він повернувся обличчям до Роббі. — Ти вмієш берегти таємниці? Скажи «ні», і мені доведеться тебе вбити.

— Вмію. Але, Весе, як щодо тих людей, які цей «Кіндл» вам надіслали? Вони вміють зберігати секрети? І чи стануть ?

— Звідки я можу знати, якщо не знаю навіть, хто вони такі?

— Якою карткою ви розраховувалися, коли замовили цю рожеву крихітку?

— «Мастеркард». Я тільки нею останнім часом і користуюся.

Роббі показав на комп’ютер кафедри англійської, яким Веслі й Дон користувалися спільно.

— Зайдіть в інтернет і подивіться свій рахунок. Якщо ці… ці Ур-книжки… прийшли з «Амазону», я дуже здивуюся.

— А звідки ще вони могли прийти? — спитав Веслі. — Це ж їхній ґаджет, вони й книжки до нього продають. А ще його прислали в амазонівській коробці. На ній був смайлик.

— А хіба вони продають ґаджети неоново-рожевого кольору? — спитав Роббі.

— Оце ні.

— Чувак, перевір свій рахунок.

Поки старенький кабінетний комп’ютер роздумував, Веслі нетерпляче барабанив пальцями по килимку для миші. Потім сів, випроставши спину, і став читати.

— Ну? — не терпілося Дону. — Ділися.

— Якщо вірити тому, що тут написано, — сказав Веслі, — то остання покупка на моїй картці — спортивна куртка з крамниці чоловічого одягу. Тиждень тому. І жодних завантажених книжок.

— Навіть тих, які ти купив звичайним способом? «Старий і море», «Дорога змін»?

— Нема.

— А за сам «Кіндл» зняло гроші? — поцікавився Роббі.

Веслі прокрутив трохи назад.

— Нічого… нічого… ніч… Стоп, ось воно… — Він нахилився вперед і ледь не тицьнувся носом в екран. — А хай мені чорт.