— Чарівно,— сказав він, тримаючи чилум так, щоб я його запалив.— Які в тебе стосунки з батьком?
— Я люблю свого вітчима. Він добрий і неймовірний. Він — один з найкращих людей, яких я знаю. Я зрадив його своїм стилем життя. Я зрадив його чесність тим, ким став.
Не знаю, чому я це сказав, як саме слова розлилися з урни сорому. Я зачинив сталеві двері болю, якого завдав цьому чудовому чоловікові. Деякі речі, які ми чинимо щодо інших, так довго стоять навколішках у нас у серцях, що кістка стає каменем: опудалом у каплиці.
— Пробач, Ідрисе. Я зірвався на емоції.
— Чудово,— м’яко мовив він.— Перекури.
Він передав мені чилум. Я затягнувся і заспокоївся.
— Гаразд,— провадив Ідрис, відхиляючись назад і сідаючи в позу лотоса,— кінчаймо з цим, поки якийсь гарний милий хлопчина не прийде з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати. Що таке сталося з цією молоддю? Хіба вони не знають, що стосунки мусять бути проблемними? Ти готовий?
— Прошу,— пробубонів я, хоч і не був готовий,— продовжуй.
— Низка позитивних характеристик є в кожній часточці матерії життя, виявленої у своєму рівні складності, і що складніший механізм матерії, то складніше вираження низки позитивних характеристик. Ти розумієш?
— Так, я розумію.
— Дуже добре. На нашому людському рівні складності відбуваються дивовижні речі. По-перше, ми володіємо не-еволюційними знаннями. По-друге, ми володіємо можливістю переборювати тваринну природу і поводитись як унікальне поєднання людини з твариною, якими ми і є. Розумієш?
— Майстре! — втрутився Силвано, підлітаючи до нас.— Чи можу я на хвилинку забрати Ліна з собою? Будь ласка!
Ідрис щасливо захихотів.
— Звісно, Силвано, звісно. Іди з ним, Ліне. Ми продовжимо нашу дискусію пізніше.
— Як скажеш, Ідрисе. Я перегляну нотатки і підготуюся до нашої наступної розмови.
Силвано ринувся через столову гору, а далі на пологіший спуск з гори.
— Швидше! — гукнув він, спускаючись попереду.
Він звернув на бокову стежку, пролізаючи надто крутим розколом поміж деревами. Там був пагорб з краєвидом на захід сонця. Задихаючись і важко пихкочучи, ми стали поряд, спостерігаючи за природою.
— Глянь! — закликав Силвано, вказуючи кудись на середину обрію.
Там виднілася будівля — церква, як здалося, зі шпилем.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь гори» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина VII“ на сторінці 8. Приємного читання.