Розділ «Частина IX»

Розділ 51

Затишшя, що запало після шторму Лайзиної смерті й різанини в маєтку Девнані, тривало довгі спокійні заклопотані тижні. Мені це було до вподоби. Я бачив достатньо штормів щороку.

Діва увійшла у свою роль дівчини з нетрищ, а нетрища увійшли у свою роль господаря для Діви. Жоден з них не мав особливого вибору, дівчата з нетрищ обожнювали Діву, тож сформували постійну почесну охорону; убивців батька дівчини не знайшли, тож вона залишалася в найбезпечнішому місці.

Газети й досі не вгавали про різанину та зниклу спадкоємицю. Суд призначив генерального директора, який керував групою компаній, що належали батьку Діви. Гендиректор співпрацював з радами директорів, доки дівчину не знайдуть.

У нетрищах жило майже двадцять п’ять тисяч людей, і більшість із них знала, хто така Діва. Але ніхто не телефонував у газети й не намагався отримати нагороду. Діва була під захистом нетрищ, і в тому вирі хиж і півметрових провулків вона була Дану — вона була своя. Діва була захищена від горлорізів з пістолетами й від газетних заголовків.

Джорджі влаштували напівпостійну вечірку і постійну гру в покер на верхньому поверсі «Магешу». Знаменитості, які під час зупинки на світлофорі зачиняли в автівці вікна, не почуваючись у місті своїми, проводили більше часу на цих пентгаузних вечірках, ніж на прийомах у своїх психологів.

Коли заступник мера зірвав банк, то проголосив гру муніципальним оздоровленням, виключивши її зі списку злочинів. Коли митар зірвав схожий куш, то гру в покер було зареєстровано як благодійну діяльність. А коли найвродливіша молода зірка Боллівуду виграла шість партій поспіль, вигрібши гроші у всіх, окрім банку, вона настільки розпалила гру, що усі боллівудські актори пробували один по одному і програвали, намагаючись захистити свою чоловічу честь, побивши її рекорд.

Щодо Дідьє, то він напрочуд старанно працював на «Бюро втраченого кохання». Він прокидався рано, а це було настільки шокуюче, що я аж підскочив від переляку, уперше побачивши його радісного й активного о восьмій годині ранку. Дідьє завжди стверджував, що година сонячного світла — це достатня кількість дня для будь-кого, і година перед заходом сонця — це єдине справді вартісне світло.

Спочатку ця ранкова версія мого знайомого була дивна. Дідьє став пунктуальним. Він працював. Він навіть жартував.

— Знаєш,— після кількох тижнів роботи бюро сказав Навін,— я надзвичайно щасливий, що ти звів мене з Дідьє. Він працьовитий хлопак, якщо пробачиш цей вираз.

— Можливо. Не знаю.

— Ти просто ностальгуєш.

— Це не ностальгія, якщо раніше він був кращий. Я б не хотів, щоб Дідьє став бізнесменом.

Новий Дідьє таки став бізнесменом, а ще серйозним детективом, і справи у бюро йшли жваво. Він виставив рекламу «Бюро втраченого кохання» в найбільшій газеті, одній з Ранджитових, пропонуючи винагороду за інформацію про місцезнаходження Ранджита — власника «Ранджит-медіа» і «Бюро втраченого кохання».

Оголошення не принесло жодних нових ниточок, але всі в місті заговорили про «Бюро втраченого кохання», і це привело більш ніж десяток нових клієнтів, кожен з яких стискав у руках папку з фото й поліційними звітами про їхніх зниклих коханих. І коли двоє з цих зниклих коханих були знайдені за кілька тижнів завдяки вуличним зв’язкам Дідьє та дедукції Навіна, тоді бюро привабило ще більше клієнтів, усі вони готові були платити завдатки.

Карла, звісно ж, мала рацію: ринок — це потреба, яка сама себе задовольняє. Втрачені кохання, забуті чи покинуті перевантаженими поліцейськими департаментами, є постійним серцевим болем, і для копів також, і потребою, яка вимагала свого задоволення. Бюро працювало добре, втрачені кохання відшукувались і возз’єднувалися з серцями, які не могли їх не шукати.

Вінсон і Ранвей теж час до часу приходили на вечірки Близнюка Джорджа. Вінсон був щасливий, але не полишав Ранвей ні на мить, хіба що вона його відсилала геть або наказувала десь почекати.

Дівчина з льодом в очах, здавалося, прийняла смерть свого хлопця. Вона більше його не згадувала. Але якщо цей привид і пірнув у річку прийняття, якась тінь все одно залишалася на молодому личку. Так наче кожен вираз обличчя чи порух руки був захмарений нерішучістю.