Розділ «Частина VII»

— Як... це має подіяти?

— Я не фахівець, але, вочевидь, ці вгамовані духи вирушають до наступної частини подорожі.

— Зараз я готова спробувати будь-що. Тільки-но розслабляюсь і перестаю думати, мій хлопець одразу ж з’являється біля мене.

Я завів мову про заспокоєних відлетілих привидів, щоб підняти дівчині настрій, але ці слова відчинили двері в її очах, показуючи, наскільки вона перелякана всередині. Вона трусилася. Бідолашна обхопила себе руками.

— Слухай, Ранвей, знаєш, на шляху до траси є річка. Я підготую для тебе тарілку, а ти зможеш залишити її біля води, якщо захочеш. Твій хлопець був ласуном?

— Так.

— Добре. На сьогодні приготували вдосталь солодощів. Може, твій хлопець так зрадіє, що піде далі й дасть тобі спокій.

— Дякую. Я однозначно спробую.

— Усе буде гаразд,— пообіцяв я.— Стане легше.

— А ти медитуєш?

— Лише коли пишу. А що?

— Я думаю, що, може, потрібно медитувати абощо,— неуважно відповіла вона, а потім швидко глянула мені в очі.— Що ти про нього думаєш?

— Про Вінсона?

— Так, про Стюарта. Тут немає мого брата чи батька, щоб розпитати про нього. Що ти про нього думаєш?

Я глянув на Вінсона, який розкладав останні горщики і тарілки на полицях і витирав довгі мийки з нержавіючої сталі.

— Він мені подобається,— сказав я.— І я впевнений на всі сто, що він божеволіє від тебе. Якщо ти не його споріднена душа, Ранвей, то маєш про це повідомити. І швидко. Для нього все надто серйозно.

— У тебе буває депресія? Стюарт розповів мені дещо про тебе. Про твоє життя. У тебе бувають дні, коли хочеться накласти на себе руки?

— В неволі — ніколи. А так чи так, більша частина мого життя минула в неволі.

— Серйозно? А в тебе бувають дні, коли просто хочеться з усім покінчити? З усім і відразу?

— Дивися, суїцид і я — лише такі собі знайомі. Адже я радше «твій до останнього подиху».