Розділ «Частина XIII»

Розділ 72

Я надовго позичив Олегові своє житло. Оренду було сплачено на рік, і я радів, що в нього з’явився дім. Олег став щасливіший. Він обійняв мене аж з підлоги і поцілував. «Це російська традиція»,— сказав він.

Карла скрізь мене супроводжувала на об’їздах чорного ринку, а я скрізь супроводжував її. Ми їздили разом, а Рендалл завжди непомітно їхав за нами в авто.

Мій об’їзд міняйл був небезпечний, але дещо з того, що робила Карла, теж було небезпечно. Її об’їзд мистецьких і бізнесових контактів був захопливий, але дещо з того, чим займався я, теж було захопливо.

Людям знадобилося трохи часу, аби звикнути до нас обох, і вони реагували по-різному. Як виявилося, мої друзі в Нижньому Світі сприймали це краще, ніж її друзі у Верхньому Світі.

— Випийте з нами чаю, міс Карло,— на кожній моїй зупинці пропонували їй мої дилери з чорного ринку.— Просимо, випийте з нами чаю.

— Вхід заборонено,— на кожному посту безпеки заявляли мені її дилери з білого ринку.— За цією межею вимагається перепустка.

Дістала ту перепустку Карла і наполягла, щоб я скрізь сидів біля неї. Я почав відвідувати зустрічі з впливовими фінансовими фігурами, у палатах і обшитих панелями залах, що всі мали вигляд, неначе внутрішня обшивка труни.

«Діловий костюм,— колись мені сказав Дідьє,— це не що як військовий однострій, позбавлений честі». І здавалося, що честь у тих конференц-залах та ексклюзивних клубних салонах стала словом, якого вже давно не чули. Коли про неї згадувала Карла, наполягаючи, що її проксі-голос використовуватиметься лише для шляхетної справи, то кімнатою завжди котилися однакові хвилі занепокоєння, неначе рота роззявляла риба фугу, а в офісних кріслах миготіли різнокольорові краватки, неначе водорості в неспокійному морі.

Митці були зовсім іншою історією, яку розповідав високий вродливий скульптор, що збирав пальне на вакантних паркувальних місцях мільйонерів.

Галерея тепер розквітла. Скандал — це завжди ринок, на якому попит перевищує пропозицію. Його аура, що витала довкола творінь, атакованих зграями фанатиків, або робіт, заборонених чи під загрозою заборони, обпалювала чуття ситих заможних покупців. Людей з достатньою кількістю грошей, щоб ніде не стояти в черзі на зустріч і платити рупіями з чорного ринку. Тадж — скульптор — став менеджером галереї і заробляв гроші швидше, ніж міг підняти свою киянку[149].

Коли за кілька тижнів після закінчення ізоляції ми з Карлою зайшли до галереї, то він саме розмовляв з групкою товстосумів. За столом реєстрації сиділа Розанна, відповідаючи на телефонні дзвінки.

Тадж кивнув Карлі та продовжив свою розмову з клієнтами. Ми пройшли до задньої кімнати. Вона трансформувалась: на зміну червоним мотоциклетним вогникам прийшли червоні люмінесцентні лампи, розкидані по кімнаті.

Ми присіли на чорному шовковому дивані. Біля стін стояли картини, футляр однієї ставав рамою для іншої. Аннушка принесла нам чай з печивом.

Коли вона не промовляла артистичною мовою тіла, Аннушка була скромною молодою жінкою, яка з радістю догоджала іншим, а галерея стала її другою домівкою.

— Як тут справи, Ануш ? — запитала її Карла, коли дівчина вмостилася на килимі біля нас.

— Усе по-старому,— посміхнулася вона.

— Три дні тому ти розповідала, що вже готова нова виставка митців маратхі,— нагадала Карла.— А я не бачу, щоб її виставили.