Розділ «Частина VI»

Розділ 33

Місяць навіть не думав з’являтися на обрії. Хмари переховувалися, боячись темряви. Зорі були настільки яскраві, що я, заплющуючи очі, відчував, як вони іскрами палали в темряві під повіками. Вітер був усюди, грайливий і щиро радий бачити нас там — на поверхні невідомості, а корабель лагідно піднімався й опускався, неначе пливучи крізь хвилі замість на них колихатися.

Я, як ще сімдесят сім людей, три дні просидів у Мадрасі[95] лише заради такої ночі. Ті дні очікування скоротилися до хвилин, хвилин перед північчю, коли ми полишимо небезпеку корабля й зіткнемося ще з більшою небезпекою маленьких човнів у відкритому океані.

Хвилі облизували ніс корабля, линучи соляними туманами аж до корми, де стояв я, одягнений у темно-синій камуфляж і куртку: замаскований клунок на замаскованій палубі.

Я споглядав зорі, а корабель рухався крізь хвилі, дрейфуючи між темною ніччю і ще темнішим морем.

Більшість вантажних суден фарбують над ватерлінією білою, кремовою чи блідо-жовтою фарбою. У разі аварії на морі, як наприклад поломки двигунів чи пробоїни корпуса, пошукові й рятувальні судна чи літальні апарати можуть легко помітити корабель ще здалеку.

«Мітратта» — панамське прибережне вантажне судно, розраховане на п’ятдесят тисяч тонн, було пофарбоване в темно-синій колір по всій довжині корпуса, а вантаж і спорядження на палубі були накриті темно-синім брезентом.

Капітан керував на містку, що освітлювався тільки приладами. Корабель був настільки темний, що передні ходові вогні здавалися крихітними істотами, що занурювалися у хвилі й виринали з них.

Тіла тулилися докупи, неначе коробки вантажу, якими ми, звісно ж, і були. Контрабандні люди незаконно провозили свої мрії, і вони часто перешіптувалися, але неможливо було розібрати жодного слова. Їхній шепіт завжди був лише трішки м’якішим за гуркіт хвиль. Жертви війни стали майстрами тиші.

Мені раптово захотілося товариства. Похитуючись, я пробрався палубою до першого гурту. Я усміхнувся, блискаючи зубами в темряві. Люди посміхнулись у відповідь, блискаючи зубами в темряві.

Я присів біля них. Вони знову почали перешіптуватися.

Вони розмовляли тамільською[96]. Я не міг розібрати жодного слова, але все було гаразд. Я перебував у бульбашці, створеній їхніми голосами, й ця ніжна музика розливалася тінями навколо нас на пофарбованій сталевій палубі.

Наблизилася фігура і присіла біля мене. То був Махмуд на прізвисько Махму, мій зв’язковий на судні.

— Це молода війна,— тихо сказав він, дивлячись на обличчя тамільців, які сиділи на палубі біля нас.— Батьківщина тамільців на Шрі-Ланці — це давня ідея, але якраз молодь за неї гине. Можеш зараз піти зі мною?

— Звісно.

Я йшов за ним, поки ми не досягли палуби кормової частини.

— Вони тобі не довіряють,— сказав він, підпалюючи дві цигарки і передаючи одну мені.— Тут нічого особистого. Вони не знають, хто ти і чому тут. Коли ти опиняєшся в ситуації, де все стає тільки гірше, як у них, то всі сприймаються як загроза, навіть друзі.

— Ти залишаєшся на цьому кораблі під час кожного плавання?