Розділ «Частина VII»

— Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі[112]. Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе.

— Що він питав?

— «Де цей австралійський каторжник?»

— Що ти йому відповів?

— Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало.

— Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі.

Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече.

— Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх.

— Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення.

— Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте.

Вона вклонилася, щоб торкнутися землі перед ногами вчителя. Вінсон привітно потиснув майстру руку.

— Дякую за вашу гостинність, сер,— мовив він.

— Дуже прошу,— сказав Ідрис.

Силвано покликав двох молодиків.

— Ці двоє чоловіків спустяться для безпеки,— пояснив він.— Вони скеровуватимуть вас, один з факелом попереду, а другий з факелом позаду.

— У них є тарілка їжі для духа-ласунчика,— повідомив їй я.— Вона загорнута в червону тканину. Вони дадуть її тобі внизу і пояснять водію, де краще зупинитися. Ти знайдеш берег річки за допомогою факела.

— Дякую,— мрійливо прошепотіла Ранвей.— Дякую за все.

Вони попрощалися і попрямували в темряву поза вогнищем.

І вони мені снилися тієї ночі, а ще кілька разів наступного тижня. І Дідьє теж приходив до моїх снів, нагадуючи про пріоритети. І Абдулла — наїзник тіней — приходив у сни, що гасали дахами. І Лайза, яка кликала мене відголосками печалі й каяття, свого та мого.

Світ під горою змінювався, звісно ж, як і все інше, але я не міг з ним зв’язатися, за винятком тих снів. Я був не лише фізично відділений від життя, що стало моїм, і людей, які стали моєю громадою друзів,— гора була сховком для мого серця від світу, і воно розчинялось у тому чистішому яснішому повітрі, виринаючи з нього лише для гостей та у снах.