Розділ «Частина VII»

— Тобі потрібно провести розмову про злочин і покарання з Вінсоном,— порадив я.— Мене не стосується, як саме інший чоловік заробляє на вулиці.

— Ти не знаєш — Стюарт когось убивав?

— Знаєш,— мовив я, спостерігаючи за маленькою групою людей, які розмовляли і працювали на столовій горі,— якщо ми говоритимемо про Вінсона, то необхідно його запросити.

— Не зараз,— м’яко заперечила вона.— Ще ні.

Я підвівся, і вона встала слідом.

— Ти бажаєш,— запнулася вона,— ти маєш постійне бажання змінити щось у своєму житті?

— Я лише жалкую,— зізнався я.

— Жалкуєш,— неуважно повторила вона.

— Знаєш, як вимагають доказ життя під час викрадення?

— Не зовсім.

— Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя.

— Гаразд.

— Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко.

Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя.

— Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте,— заявила Ранвей, проходячи повз нього.— Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин.

— Гаразд, лялю,— розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята.

— Що привело тебе на гору, Вінсоне?

— Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже.

— І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав.

— Як ти з нею познайомився?