Розділ «Частина VI»

— Я все зрозуміла, ще коли врятувала тебе від того автобуса,— мовила вона.— Коли я поглянула тобі в очі, то світло стало яскравішим. І час...

— ...зупинився,— провадив я.— На кілька дуже довгих секунд. І ефект...

— ...тривав кілька днів,— сказала вона.— Ліне, я лише хочу, щоб ти був у цій ситуації зі мною, вірив у мене, але водночас не можу повністю залучити. Ти розумієш?

— Улюблений колір,— мовив я, перераховуючи уявний список у себе на долоні,— криваво-червоний.

Вона знов розслабилася біля дверей, хитро посміхаючись.

— Улюблена пора року — зима. У Базелі, якщо точніше. Улюблений фільм — «Риф Ларго», улюблена їжа — стейк на грилі, улюблена пісня — «The Internationale», улюблений автомобіль, бо ти ще не захоплюєшся мотоциклами, «шевроле-камаро» 1967 року, матово-чорний з криваво-червоним інтер’єром...

Вона мене поцілувала. Я заплющив очі. У голові сяяло світло. Світло, яке блякло у хвилях, провалюючись у підземний світ. Кохання — наче вода, що шукає моря. Кохання — наче Час, що шукає значення. Кохання — наче все, що було, та все, що колись буде.

— Припини! — пробурмотіла Карла, відштовхуючи мене.

Вона торкнулася зворотом долоні своїх уст і витерла море.

Я розтулив рота, аби щось сказати, але вона дала мені ляпаса, доволі сильного.

— Не дозволь себе вбити,— мовила вона.— Бо я хочу ще раз повторити оце.

— Ти про поцілунок чи про ляпас?

— Про те й те, але можливо в іншій послідовності.

Вона грюкнула дверима в мене перед носом.

Кохання. Кохання — неначе мармурове відлуння в порожньому готельному коридорі.

Дідьє чекав на мене у фойє.

— Я сподівався, що ти на ніч залишишся з Карлою,— заявив він, коли ми вийшли з готелю.

Я зупинився і витріщився на нього.

— Я лише маю на увазі,— наважився він,— що маю небезпечні новини. Я вже знаю, де саме торгує Конкенон.

Ніч почала покращуватись. І я мав саме підходящий настрій.