Розділ «Частина VI»

Я передав йому трохи грошей під час рукостискання, як робив уже не вперше.

— Для хлопців після закінчення зміни.

— Дякую, баба. Сьогодні було багато прийомів, з багатьма шанованими гостями, тож чайових було небагато. Я можу щось для вас зробити?

— Наглянь за міс Карлою. Якщо почуєш щось, про що мені необхідно знати, то я зупинився в «Амрітсарі», на «Метро».

— Тгик,— запевнив він, кидаючись до своїх колег.— Без проблем!

Дідьє повернувся з замисленим виразом обличчя, неначе рибалка під час споглядання дощу.

— Усе готово,— розповів він.— Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів.

Він почав шукати таксі.

— Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє.

— Ліне! — обурився він, тупаючи ногою.— Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені.

— Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою?

— І танцюватиму на ній, немов Нурієв[108].

— Ти танцюватимеш на моїй могилі?

— Немов Нурієв.

— Гаразд. Ти їдеш.

— Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів?

— Кого? — запитав я, заводячи двигуна.

— Влучне зауваження,— подумав він, продовжуючи шукати таксі.

— Залазь.

— Вибач?